Мені 19 років, я студентка. Моя мама, даремно, що ще не така стара, просто видавлює всіх інших мешканців із квартири якимись своїми старенькими примхами.

Квартира захаращена величезними домашніми рослинами, ми всі постійно боремося за простір для переміщення по дому. У мами пристрасть до домашніх тварин, є дорослий кіт, який не ходить у лоток, який всюди залишає шерсть, а ще його завжди скрізь нудить і в нього море бліх!

Блохи всюди, я вся покусана, а мама каже, що блохи людей не кусають. Інші якось не так страждають, але оскільки я найменш улюблена дитина з чотирьох (у мене постійні нерви, важкий характер) мені в цьому будинку важко жити.

Але мені нема куди піти, абсолютно нікуди з’їхати. Сьогодні у мене трапилася істерика, я попросила маму купити антиблошиний спрей, а вона завела розмову, мовляв, соромно так ставитися до тварини, адже вона все відчуває.

Пізніше я дізналася з розмови з молодшим братом, що мама в мою відсутність говорила, нібито я хочу всіх з квартири вижити. Я не працюю зараз, вирішила закінчити бакалаврат, а в магістратуру не йти, одразу на роботу, а якби й заробляла, у сучасних реаліях мені ніколи не накопичити на окреме житло.

Я намагаюся рідше бувати вдома — працюю в читальній залі інституту, іноді в комп’ютерному класі, у вільний час гуляю допізна, сиджу в храмі, але додому йти доводиться. Адже тут у мене речі, підручники, комп’ютер із рефератами тощо.

Студентський гуртожиток лише для іногородніх. Як мені виживати? Мама просто неосудна, вона ніколи не відмовиться від своїх інтересів заради інших.

Я її просила, умовляла, вимагала, плакала, але вона не реагує. Я йду з дому, а їй байдуже, що це відбувається через неї.

КІНЕЦЬ.