Колись ще моя покійна бабуся казала, що жіночої дружби не існує. Мовляв, рано чи пізно я дізнаюся про зраду. Я їй не вірила, думала, що то просто якісь вигадки та стереотипи. Але через 20 років переконалася у правоті її слів. Чому раніше не слухала свою бабусю?

У березні я з дітками виїхала до мами в Італію. І Олег наполіг на цьому, адже в країні було небезпечно залишатися. Ми не знали, чи взагалі прокинемося наступного ранку живі та здорові.

Хутчіше зібрала речі, чоловік завіз нас до кордону, ми майже 10 годин стояли в черзі на митниці. На щастя, моя мама приїхала по нас до Польщі, аби забрати.

Я не хотіла сидіти у неї на шиї, тому почала шукати роботу. У дітей навчання було дистанційно, вони залишалися вдома. Тим паче, старша донька могла приготувати їсти, поприбирати, допомогти братику з домашнім завданням.

У Італії було багато пропозицій для біженок, тому я без проблем влаштувалася продавцем у магазинчик, бо трохи знала мову. Помалу відкладала кошти, отримувала виплати.

Купувала діткам одяг, продукти додому, оплачувала комунальні послуги. Сеньйора, у якої ми винаймали житло, не мала нічого проти, що крім мами, там ще живу я та діти.

Однак, мене дуже тягнуло додому, на Батьківщину. Дуже сумувала за чоловіком, за рідною квартирою, за роботою, за нашими людьми! Хоча багато українок зустрічала в Італії.

Тільки Олег щоразу мені казав одне й те саме “сиди в Італії, нема чого пхатися в Україну”. Навіть коли почали звільняти Харків і деякі біженці поверталися додому, то чоловік категорично був проти.

Тоді у мене виникли перші сумніви – а чи не приховує щось Олег? Хоча це була хвора фантазія, але я вже себе накрутила до такого стану, що дуала, ніби Олег має коханку. І мої сумніви підсилив ще дзвінок свекрухи, пані Галини:

– Я нічого не хочу поганого сказати, Катрусю, але… Але я не раз бачила з вікна, як твоя подруга Марина приходить до вас додому. Ніби до церкви на парафію ходить, чесно!

Марина – це моя давня подруга та хрещена мати старшої доньки. Ми знайомі понад 20 років. Не раз я помічала, що Марина могла якось пожартувати до Олега, навіть раз сказала за столом “що то за кума, що під кумом не була?”. Я не звернула увагу на ці слова. А треба було задуматися.

Наприкінці листопада я вирішила повернутися додому сама, без діток. І звісно, що Олега не попередила, типу зроблю сюрприз. Діти просилися залишилися у Італії на різдвяні свята, там вже завели собі нових друзів. Я зібрала речі, полетіла до Польщі, а там вже потягом дісталася до міста.

От я підходжу до будинку і бачу, що на кухні світиться світло. Олег у такий час ще точно на роботі, свекруха також. Тому не було жодних сумнівів, що вдома є Марина. Я тихцем відчиняю двері, а з кухні якраз на мене виходить подруга. У моєму фартушку, капчиках домашніх. Навіть халат взяти не посоромилася.

– Ой, Катю, а я так рада тебе бачити! Ти чому не сказала, що приїдеш?

– Так хотіла вам сюрприз зробити.

Я не стала влаштовувати скандал, хоча дуже сильно хотіла взяти її за патла та викинути з квартири. Зробила чаю, пригостила її італійськими солодощами. Марина поводилася так, ніби нічого не було до того. І пішла додому швидко.

Потім з роботи прийшов Олег. Хоча він досить довго мені дорікав, що я так безвідповідально вчинила та повернулася в Україну. Але довго не міг сердитися, бо скучив.

Я помітила, що вдома ідеальна чистота. Борщик, картопля з тушкованим м’ясом. Олег не вміє таке готувати, його максимум – це піти в магазин або в кафе.

От вже місяць, як я вдома. Марина вже перестала до нас ходити, ніби боїться мене, немов вогню. Або знає, що я щось підозрюю. А з Олегом якось пробувала говорити, то він постійно змінює тему. Раз взагалі влаштував скандал та дорікав, що я йому не довіряю.

Я не знаю, як ще вивести чоловіка та подругу на чисту воду. Ну не просто так Марина приходила додому, поки мене не було. Ніхто її про це не просив.

Але і руйнувати родину я не хочу. Бо у нас є дітки. Як вони будуть без батька рости? Та і я не хочу залишатися самотньою жінкою…

КІНЕЦЬ.