– Мамо, тату! Це ми! – з коридору пролунав голосний голос сина Лариси та Степана.

Вітя, їхній маленький хлопчик, їхнє сонечко, зайченя, кошеня, став зовсім дорослим і привів додому свою кохану дівчину, щоб познайомити її та батьків.

Віктор заздалегідь повідомив, що вони прийдуть, тож у Лариси вже був накритий стіл, приготовлені частування та напої. Залишалося лише дістати салати з холодильника, а гаряче – з духовки.

Степан першим вийшов у коридор.

– Тату, знайомся, це Катя. Котруся моя! – Віктор обійняв дівчину, вона зніяковіло хихикнула.

– Мого тата звуть Степан Андрійович.

– Здрастуйте, дуже приємно!

– Катя скинула з плечей курточку і передала її Віктору.

– Проходьте, у матері вже все готово, – батько привітно повів рукою у бік зали.

Віктор посадив свою дівчину на диван, а сам зазирнув у кухню:

– Мамочка, привіт! Допомога потрібна?

Лариса сунула синові в руки миску із салатом:

– Віднеси на стіл, будь ласка. Я зараз приєднаюся до вас.

Коли Віктор зайшов до зали, то побачив, що Катя сидить із кислим обличчям та гортає телефон. Він не встиг нічого спитати у своєї обраниці, зайшли батьки, всі почали сідати за стіл.

– Катю, це моя мама – Лариса Петрівна. Мамо, це Катя.

– Віктор представив один одному Катю та маму.

– Батьки, а ви ж знаєте Катерину, тільки навряд чи згадаєте, звідки.

Син хитро посміхаючись, поглядав на маму та тата.

– Ну, я точно не згадаю, у мене пам’ять на обличчя завжди була погана. А от батько, може, пригадає.

– Якби я таку красуню зустрів, то обов’язково б запам’ятав, але на жаль…

– Степан розвів руки.

– Катя – та сама дівчинка з дитячого садка, – багатозначно сказав Віктор.

Лариса відразу згадала цю історію, начебто вона сталася вчора.

***

Лариса вдруге перебирала скриньку з нехитрими прикрасами, їх і було там – три кільця, ланцюжок і сережки. Щоправда, тут зберігалися гудзики, монетки, намистини. Але жінка ніяк не могла знайти своє улюблене колечко – тоненький золотий обідок, а на ньому ніжна квіточка з прозорим камінчиком. Воно точно має бути тут!

Лариса пішла до чоловіків, великого та маленького.

– Степан, ти в моїй скриньці нічого не брав? – суворо запитала вона чоловіка.

– Ні, а що мені там брати? Гудзики чи сережки твої? – пирхнув чоловік.

Маленький Вітя під час цієї розмови грав машинками на підлозі і жодної уваги не звертав на батьків та їхні слова.

– Зі скриньки обручка зникла, золота, між іншим! – Лариса починала закипати. Вона злилася на чоловіка, бо він не сприймає всерйоз її втрату, і на себе теж – може, сама втратила, а тепер шукає вчорашнього дня.

– Та не брав я твої брязкальця! Ти точно пам’ятаєш, що його туди поклала?

– Пам’ятаю, – якось невпевнено відповіла Лариса.

– О Боже! Може, ти сама його десь посіяла?

Лариса хотіла сказати чоловікові щось, але не встигла. Вітя покопався у своєму ящику і підійшов до мами:

– Мамо, ти це колечко шукаєш?

На долоні синочка лежало те саме кільце, яке пропало у Лариси.

– Сину, а де ти його знайшов? – Запитала вона.

Чоловік уже приготував усмішку і в’їдливий коментар з приводу розгуби. Але батьки ніяк не очікували, що відповів їм син:

– Я взяв його в твоїй скриньці, мамо.

Віті було шість років, він ходив у садок, у підготовчу групу, наступного року хлопчик піде у перший клас.

– А навіщо тобі моє колечко, синку?

– Мамо, тату, я вам розповім, тільки це секрет!

– Звичайно, звісно, ​​- закивали батьки.

– До нас у групу, – бентежачись, почав Вітя, – прийшла нова дівчинка. Вона така, така… Вона мені дуже сподобалася, і я вирішив подарувати їй мамине колечко. А коли виросту одружуся з Катею.

Лариса та Степан застигли з відкритими ротами. Вони чекали чого завгодно, але тільки не розповіді про перше кохання. І що тут скажеш…

– Синочок… Але це моє колечко… Його мені подарував твій тато. А дароване не дарують! – Лариса, нарешті, згадала цю дитячу приказку: “Дароване не дарують”.

– А що мені тепер робити? – мало не плачу спитав Вітя. – Я хочу, щоб Катя зрозуміла, що вона мені подобається.

– Давай так: завтра вранці, перед садком, зайдемо в магазин у сусідньому будинку і купимо Каті якусь іграшку. Навіщо маленькій дівчинці колечко? Тим більше воно їй велике!

Було видно, що Вітя має сумніви, чи хорошу ідею подала мама. Але вибору у нього все одно не було – кільце вже забрали.

Дівчинці Каті в подарунок купили брелок із милим плюшевим ведмедиком.

– Дуже гарне ведмежа, правда, Вітя? – питала мама сина.

Але хлопчик відмовчувався, здається, заміна обручки на брелок йому припала не до душі.

Увечері Вітя виглядав ще більш засмученим, ніж вранці.

– Ну, як сподобався брелок Каті? – запитала мама дорогою додому.

– Мамо! То була дуже погана ідея! – сердито вигукнув Вітя.

– Чому? – здивувалася Лариса.

– Бо Катя тепер зі мною не товаришує. Вона товаришує зі Славком, він їй колечко подарував!

– Яке колечко? – не зрозуміла Лариса. – Золоте?

– Ні! – топнув ніжкою Вітя. – Він узяв у своєї сестри звичайне дівчаче кільце, у неї їх багато. А мій брелок Катя закинула за шафку!

Тут Вітя вже не витримав і заплакав.

Мама почала втішати синочка:

– Ну, ми ж не знали, що Каті не сподобається ведмежа…

– Я знав!

Катя більше не хотіла дружити та грати з Вітею. Так вони й не помирилися аж до випускного. Потім пішли до різних шкіл. Зрештою родина Віктора переїхала в інший район міста, і образ Каті якось померк з роками.

***

А ось тепер подивіться-но – знайшлася! Сидить і очима на всі боки дивиться.

– Як же ви зустрілися знову? – здивувалася Лариса.

– А ми в одній компанії відпочивали, – відповіла Катя.

– І впізнали один одного! Треба ж.

– Мамо, це доля! – весело розсміявся Віктор і обійняв Катю.

Дівчина була гарна: що вже є, того не відібрати. Красиве личко, довге кучеряве волосся, підтягнута фігура.

Чесно кажучи, разом Віктор та Катя виглядали дуже гармонійно, Лариса не могла цього не визнати. Але коли раптом згадалася вся ця історія з обручкою, мама Віктора відчула до Каті неприязнь. Спогади про відчай і сльози маленького синочка не давали Ларисі пустити Катю в душу, прийняти її як майбутню дружину сина.

Звичайно, вони були ще дітьми, але якесь неприємне почуття пригнічувало Ларису, щось на зразок поганого передчуття. Жінка, як могла, відганяла це відчуття, але воно кружляло поряд в образі набридливого комара і свербіло, свербіло…

Віктор та Катя продовжували зустрічатися, додому до батьків вони більше разом не приходили. Мамі син казав, що все добре, але згодом його запал здувався і тьмянів.

Молода людина навчалася на третьому курсі місцевого вишу, намагалася підробляти щосили. Зазвичай Степан підкидав синові халтуру, сам він працював на будівництві, а там завжди були потрібні робочі руки. Віктор виконував обов’язки різноробочого – принеси, подай. Платили небагато, але йому вистачало. Вистачало, доки не з’явилася Катя.

Дівчина найбільше у світі любила себе саму і вважала себе гідною найкращого.

Віктор знайшов ще один підробіток, почав прогулювати заняття.

Лариса швидко помітила, що з сином щось відбувається: блідий, з темними кругами під очима, схуд. Вона думала, що це наслідки частих побачень і любовного томлення. Але одного разу випадково почула уривок телефонної розмови сина, зважаючи на все з Катею:

– А як ти собі це уявляєш? Я, що, маю прийти і сказати: дорогі батьки, поміняйте квартиру, візьміть собі поменше, а на різницю купіть мені машину! Так?

Віктору щось відповіли.

– Ти не хочеш їздити у громадському транспорті? Зачекай трохи, я закінчу вчитися, знайду роботу і зароблю нам з тобою на все.

Віктор знову послухав, що йому кажуть.

– Не можеш чекати? Хочеш все і зараз? Але в мене зовсім проста сім’я, не мільйонери! Так, я розумію, ти народжена для кращого… Краса не вічна… І чекати ти не можеш… Так, я зрозумів.

Віктор закінчив розмову, потім щось полетіло об стіну, бризнувши уламками на всі боки.

Лариса потихеньку пішла на кухню. Схоже, що Катя потребує гарного життя, а Вітя не може цього дати. Здається, вони розлучилися.

Жінка зрозуміла, що її бентежило в Каті, це був пильний погляд, яким дівчина, начебто сканувала їхню квартиру, меблі, посуд, їжу…

Добре ще, що стосунки Каті та Віктора не зайшли занадто далеко, а так все переживеться, все можна виправити.

***

Віктор вийшов тільки на вечерю і відразу оголосив:

– Ми з Катею розлучилися. Вона взагалі не змінилася з того часу, як ми в дитячий садок ходили! Попутного вітру їй…

Лариса промовчала, лише зрозуміло кивнула синові.