Параска все своє життя, виходить, жила для інших. Віддала всю себе і все, що мала. А коли й самій довелося піти по світу, то і їй інші люди, але чужі допомогли.

З долі Параски книги можна писати і люди б читали її з сльозами на очах, та доля жінки нікому не цікава, особливо, в сучасних реаліях багато важкого життя.

Ще змолоду вона мала нещасливу долю. Батьків її рано не стало, а вона була єдиною дитиною в них. Коли тато й мама пішли у засвіти, Парасці всього 7 років було. Своє коротке дитинство з батьками вона гарно запам’ятала, хоча дуже маленькою була, та світлий образ мами й тата пронесла через довгі роки.

Після того Параску тітка забрала до себе. У тітки Тетяни ще донька була, тому доля її племінниці була нелегкою, адже зрозуміло, що мати до рідної доньки ставилася добре, а до Параски, як до чужої дитини.

Ні, тітка Тетяна не те, щоб не піклувалася про неї, але любові і тепла мала Параска від неї не бачила ніколи. І, можливо, б ніколи не ображалася за це, але ж коли бачиш цю любов і тепле ставлення тітки до рідної доньки, то на душі ніби камінь якийсь, адже дівчина розуміла, що нікому не потрібна, так як рідній метрі.

Роки збігали швидко. І Параска, і її сестра Марія швидко виросли, пішли навчатися, оскільки між ними різниця була рік. Тітка Тетяна обох відправляла у місто. Парасці дає продукти і гроші лише на дорогу, а от Марії, ще й в кишеню суне щось, щоб племінниця не бачила.

Так і росли дві сестри, ніби в одній сім’ї, а зовсім іншим життям. Коли вивчилися, обоє роботу знайшли. Марія згодом заміж вийшла, а в Параски зовсім доля не склалася. У Марії згодом донечка з’явилася, але її залишив чоловік. Параска відтоді свого власного життя не мала, а допомагала сестрі, адже вона залишилася в місті одна, з дитиною малою.

Параска взяла її до себе в квартиру жити і в усьому їм допомагала, поки сестра в декреті сиділа, вона працювала одна. Так рік за роком минали, та згодом Марія занедужала, допомогти фахівці їй нічим не могли і незабаром її не стало.

Тоді Параска мала за свій обов’язок виховувати доньку Марії Полінку, адже вважала це своїм боргом перед їх родиною, так, як тітки Тетяни не стало давно. Жінка багато років жила заради Полінки, вона була як рідна донечка їй. Та Поліни її називала лише “тіткою Параскою”.

А коли Поліна закінчила навчання, то сказала, що заміж збирається і привела зятя Парасці додому. Вона була щасливою, адже на старості років не хотіла жити сама, розуміла, що її особисте життя ніколи вже не складеться.

Та як Поліна вже дитину чекала, а квартира в Параски однокімнатна була, так і сказала:

– Тітко, Параско, якби ви тільки знали, як ми хочемо пожити одні. Може ви в село поїдете до маминої хати?

Параску ці слова дуже засмутили, але вона любила Поліну, як рідну доньку і розуміла, що вона образиться дуже, якщо та не послухає її.

Праска зібрала сумки і поїхала в село. Хата її тітки вже валилася, вже двері і вікна дерев’яні погнили, валився паркан. Сіла і заплакала на подвір’ї.

Аж тут сусідка побачила її і прийшла з чоловіком. Розпитали її, в чім причина, що так багато років в місті жила, працювала, а на старості років в хату чужу жити прийшла. Параска й не знала, що сказати, соромно було, та люди вже й так все зрозуміли. Сусідка покликала її пожити тимчасово в них.

А вже в неділю ледь не пів села зібрав сусід: чоловіки з глини та соломи робили самани, хто вікна приніс, хто двері, так за декілька місяців і хату гарну зробили Парасці. А ще за декілька місяців і грубка в хаті з’явилася і ремонт своїми силами зробили.

– Все ніяк повірити не можу, що тепер маю хату свою, – заплакала Параска.

Сумно стало на душі. Виходить, вона жила все життя заради інших, а щасливою не була. А тепер їй чужі люди допомогли, коли навіть рідні не навідалися.

Сусідка вмовляє Параску квартиру Поліні не залишати, навіть, якщо вона вмовляти буде. Мовляв, якщо хоче жити окремо, то хай в село їде і в хаті цій живе. Та Параска любить її, як рідну доньку, хоче для неї кращого життя. Ну як їй вірно вчинити в цій ситуації.

Джерело