Так, мені прикро. Тому що бабуся вчинила несправедливо, я так вважаю. Якщо коротко, то ситуація така: я була її єдиною онукою шість років, потім тато з мамою розлучилися, і він одружився вдруге.

Незабаром у новій сімʼї народився син Владик. А я залишилася жити з мамою, яка зуміла зберегти добрі стосунки з колишньою свекрухою та свекром.

Баба Рита завжди була рада, коли ми приїжджали до них у гості. Звичайно, мама не залишалася з нами, вона людина делікатна і не хотіла нав’язуватись людям, які стали їй чужими. Але я продовжувала бути їхньою онукою, і баба Рита сама говорила, що любить мене найбільше на світі.

Дід теж мене дуже любив, але він пішов дуже рано. Мені тоді не виповнилося п’яти років. Залишившись сама, баба Рита часто просила мою маму, щоб вона привозила мене до неї:

– Юлічка така гарна дівчинка, мені так подобається проводити з нею час. І коли вона поряд, я забуваю про сум.

Я часто бувала у бабусі, допомагала їй з усією запопадливістю, адже вона єдина моя бабуся, так вийшло, що мама рано втратила своїх батьків. Ну і, звичайно, любила її всією своєю дитячою душею.

Але в сім’ї тата підростав ще один її онучок, і, коли йому виповнилося п’ять років, він замінив мене для бабусі по всіх напрямках.

Тоді я ще була дитиною, багато чого не розуміла та не знала. Наприклад, того, що друга дружина тата постійно наполягала на тому, щоби бабуся не кликала мене до себе в гості.

– Владик вас так любить і засмучується, якщо ви приділяєте увагу ще комусь, – говорила вона своїй свекрусі, а та слухала її і кивала. Ну зрозуміло, Владик маленький, а я вже велика, навіщо мені увага бабусі?!

Подарунки баба Рита теж робила нам не однакові: тицьне мені трохи грошей, а Владику дасть втричі більше. Тому що я одразу віддам мамі, а Владик покладе в скарбничку, він уміє поводитися з грошима, а я ні.

Час йшов. Ось мені вже двадцять чотири, а Владику виповнилося вісімнадцять. І бабуся на повноліття онука подарувала йому свою квартиру! Нормальний такий подарунок, га?

А мені на останній день народження – тисячу. Ну а що, дарованому коневі в зуби не дивляться. І я мала радіти цьому папірцю.

Нині бабуся живе у своєї двоюрідної сестри. Вони обидві вже літні жінки і цілком мирно співіснують, але нещодавно посварилися через якусь дрібницю, і баба Рита подзвонила мені, щоб поскаржитися на сестру:

– Ось онучко, так і живу. А вже як зовсім зістарюся, ти мене доглядатимеш! – сказала вона мені.

– Хай за тобою дивиться той, кому ти відписала свою квартиру, – відповіла я.

– Юля!.. – бабуся була така обурена, що не відразу знайшла, що мені сказати.

А потім почала довгі пояснення, що це її квартира і вона сама має право вирішувати, кому її віддавати. Що я поводжуся неправильно і маю перед нею вибачитися. Що я вийду заміж і піду жити до чоловіка, от і буде в мене своя квартира, а Владик не зможе жити у дружини, бо так не має бути. Що він молодий хлопець і потребує свого житла.

Ще більше мене заклинило, коли після моєї розмови з бабусею мені подзвонив батько і теж прочитав лекцію за черствість.

Я нічого йому не сказала, а потім, коли відключила дзвінок, не втрималася і розплакалася. Чому їм байдуже, що я п’ять років, поки навчалася в університеті, жила у гуртожитку? Що я теж хотіла б мати своє житло? Що в мене та сама ситуація, як і у Влада. Тільки він жив зі своїми батьками, а я з мамою та вітчимом, який, незважаючи на те, що любить її, так і не зміг прив’язатися до мене.

Саме тому я пішла жити до гуртожитку, не хотіла їм заважати. І вже, звичайно, повертатися до них не збираюся, живу в орендованій квартирі, хороша частина моєї зарплати йде її господині. Ах, так, ще тисячу, які мені подарувала бабуся на день народження: її теж віддала на оплату свого житла.

Дякую! Низький уклін! Але цього явно мало для того, щоб я потім доглядала бабу Риту. У неї є Владик, от і прапор йому в руки. І барабан на шию. А мене нехай дадуть спокій і не розраховують на те, що я її доглядатиму в скрутну хвилину. Мені б зі своїми проблемами впоратися.

КІНЕЦЬ.