Син Ірини Олексіївни розлучився. Давно.

Онук залишився без тата у три роки. Вони не бачилися, не спілкувалися, батько не цікавився дитиною.

Забув його, як забувають в електричці нудну газету з рекламою…

Які переживання для Ірини Олексіївни!

– Як же ж так, Володю, га? – знову і знову заводила вона по телефону розмову з сином.

Віч-на-віч не переговориш – нова дружина не дасть, відразу галас і сварка, о-о-ох…

– Це ж твій рідний син, виховували, виховували до трьох років, а потім він бац – і чужий тобі?

Поставив його на полицю, як марний подарунок, і забув? А це жива ж людина, вона все розуміє.

– Мамо, ось чого ти лізеш? У мене інша сім’я, я плачу аліменти, що ще від мене треба? – невдоволено бурчав син, длубаючись при цьому в зубах.

– Одна справа, синку, грошей дати, за законом, між іншим, призначених, а інша – душевним теплом обдарувати. Не хлібом єдиним ситий чоловік. А хлопчик на тебе схожий, викапаний, ти б хоч раз відвідав його, хоч би заради мене.

– І що це дасть? Звикнеш іще… У мене ще є діти, двоє.

– Ага! Один не твій, а до тебе нагуляний, – починала рубати правду-матку Ірина Олексіївна, причому робила це швидко, скоромовкою, поки не зупинили. – А маленький ваш ще невідомо від кого, Євгенія у тебе жінка бідна, хитра й зла, не здивуюсь, якщо… Алло? Алло, Володю? От же ж! Кинув слухавку!

Рвучким рухом Ірина Олексіївна кинула телефон на диван і насупилася. За фіранками її вікон танцював під гру тонкої сопілки солодкий, пахнучий медовими травами червень і було чути, як загрібає сипучу землю півень, а курка поряд з ним примовляє: «Ко-ко… І тут немає хробака-а-а… Ко-о-о».

Близько до вікна схилялися гілки вишні і ягоди її, ще дрібні, тверді й зелені, звисали на плодоніжках, як хрусткі, первоздані смарагди.

Ірина Олексіївна підійшла до вікна, постукала нетерплячими пальцями по підвіконню і глянула на настінний годинник з котячими очима.

До виходу з дому залишалося пів години.

Ні! Даремно вона знову насварилася на сина! Не втрималась! Тут уже, мабуть, нічого не вдієш! Погану поведінку Володі вона вважала обурливою. Їй було соромно за сина. Соромно перед онуком, який уже шість років не бачив батька, хоч усі живуть в одному районі.

Походивши по кімнатах і позбиравши за чоловіком обгортки цукерок, Ірина Олексіївна зрозуміла, що злиться все більше і більше, аж до бажання всього найгіршого другій синовій дружині, хоча зазвичай, звісно, нікому нічого такого не бажала.

– Біс мене плутає! – подумала Ірина Олексіївна і вирішила вийти на свіже повітря. – Зроблю гак до магазину, розвіюся трохи, куплю шоколадку для Степана, а там і на зупинку піду зустрічати його, рідненького…

Поправивши русяве з сивиною волосся, вона вийшла на ґанок і відігнала від себе галасливого кота, який вирішив, що настав час годівлі.

– Брись! – притупнула ногою Ірина Олексіївна.

– Що? Знову з Володькою посварилися? – пролунав зовсім близько голос чоловіка.

Виявилося, він сидів праворуч під ґанком, за перегородкою, і лагодив велосипед.

– Господи, налякав! – взялася за серце Ірина Олексіївна. – Що за мода у тебе зʼявлятися нізвідки?!

– Хе-хе… – поправив кепку ще молодцюватий дідусь. – То й що? Знову Володьку життю вчила?

– Відчепись. Піду я Степану на зустріч, за двадцять п’ять хвилин прибуде автобус.

– Так туди п’ять хвилин іти.

– Не сидиться мені. Прогуляюся, – знизала плечем Ірина Олексіївна і попрямувала до хвіртки.

Онук Степан жив із матір’ю у райцентрі, за десять кілометрів від села Ірини Олексіївни. У бабусі Степан бував часто – спочатку дід за ним машиною їздив, а останній рік Степан заявив, що вже дорослий і може сам, попутним автобусом.

Мати його, перша невістка Ірини Олексіївни, теж була пані не подарунок, з дуже чутливими нервами.

Правда в тому, що останні кілька років вона заспокоїлася, шкода, що син Ірини Олексіївни цього її спокійного стану не встиг дочекатися і втік, а там потрапив у лапи «тої шаленої», як називала її поза очі Ірина Олексіївна, адже дружина була на 12 років старша за нього.

Загалом, з вогню і в полум’я… Бідолашний Володька!

Але діти ні в чому не винні, ось взяти хоча б Степана – це ж золота дитина, ласкавий, добрий, слухняний хлопчик, якого неможливо не любити й Ірина Олексіївна полюбила його всім серцем, полюбила так, як ніколи нікого не любила ні раніше ні після.

Все її єство наповнювалося теплом і світлом при думках про Степана, а від розуміння, що такий хлопчик не потрібен батькові, у Ірини чорніло в очах і збивався пульс.

Уявіть, що ви висадили у своєму саду прекрасні троянди і показуєте їх найближчій людині, яка з розсіяною безвідповідальність подарувала вам їхні саджанці, а ця людина псує троянди і каже, що вони негарні, що він помилився при покупці, а ви саджаєте знову і знову, тому що він повинен полюбити, тому що неможливо не любити таку досконалість… Але рідна людина відвертається, а потім взагалі перестає приходити у ваш чудовий сад.

Степан на обличчя був викапаний батько, тільки худорлявий.

Ті ж іскристо-блакитні очі, той же ж рухливий рот, готовий у будь-яку секунду розтягнутися до вух від усмішки, те ж випалене сонцем біле волосся і ті ж вуха, загнуті вгорі по-ельфійськи гостро.

Іноді Ірині Олексіївні здавалося, що вона потрапила в минуле років на тридцять тому і це Володька бігає стрімголов по подвірʼю…

– Ну як ти, мій рідненький? – ласкаво зустрічала онука Ірина Олексіївна.

Автобус поїхав далі по дорозі.

– Все добре, бабусю, але я зашпортався тут був на дорозі, уявляєш? – гордо заявив Степан. – Дивись яка крута подряпина!

– Господи! – вигукнула Ірина Олексіївна, піднімаючи вгору лікоть онука і розглядаючи подряпину. – Треба обробити, але дай я спершу поцілую…

– Бабусю, ну ти чого? Я ж не маленький, – опирався Степан, але тут же ж обійняв її. – Я сумував.

– Встиг за тиждень?

– А я одразу почав, як тільки поїхав!

– Ну нічого, – засяяла Ірина Олексіївна. – Тепер все літо в тебе роздолля.

– А що там у тебе в кишені, бабусю? — спитав Степан, намацавши гострий край прямокутника в кишені сукні бабусі.

– Шоколадка, – прижмурилася Ірина Олексіївна, як кішка на сонці.

– Для мене?!

– А для кого ж іще?

– Будемо всі разом їсти, на трьох розділимо! – сказав Степан. – Дід у нас ох який ласун, тільки чомусь худий, а ласуни, вони повні.

– Як я? – усміхнулася бабуся.

– Та де ж ти повна, бабусю? Ти… Ти зефірка. Об’ємна і смачна.

– Ох, пустуне! – сміялася Ірина Олексіївна. – Дай я твою сумку візьму, важко тобі.

– Ні! Я сам! Великий уже, – сказав Степан і заховав ручку сумки за спину.

– Гарний! Ну який же ж гарний хлопчик! – не переставала розчулюватися бабуся.

Перекусивши і поспілкувавшись із бабою й дідом, Степан схопив відремонтований велосипед і помчав гуляти з друзями.

Увечері, коли за вікном було вже темно і затихли кури й зелені намистини вишень було не розгледіти з вікна, Степан поліз у нижній відділ меблевої стінки, щоб дістати фотоальбоми. Він дуже любив їх розглядати, особливо дитячі фотографії батька, адже були вони на одне обличчя, просто диво якесь – ніби це сам Степан зображений на цих чорно-білих знімках.

– Це ми в Одесу їздили, – вкотре розповідала Ірина Олексіївна. – А це у нас тут, на річці купалися, а це на риболовлі з татом.

– А пам’ятаєш, бабусю, яку ми з дідом витягли величезну рибину, коли того року рибалили? – зупинив її Степан. – А тато таку ж саму ловив?

– Бувало й більше, – схилила голову на бік бабуся.

– А тато дуже любив рибалити?

– По настрою, непосидючим він був…

Але Степану здавалося, що тато дуже любив рибалити.

– А я теж риболовлю люблю! Можливо, найбільше у світі! Діду, підемо рибалити?!

–Та можна… – відповів дід з кімнати.

– Бабусю?

– Що?

Степан підняв голову і сором’язливо уткнувся лобом у плече бабусі, щоб та не побачила його очей.

– А ми з татом взагалі ніколи-ніколи не зустрінемося?

– Не знаю, Степане, не знаю, рідненький, як Бог дасть, я сподіваюся на це.

Далі Степан меланхолійно продовжив перебирати знімки вже мовчки, а бабуся сиділа поруч і крадькома підтирала вперті сльози, які ніяк не хотіли закінчуватися.

…Через місяць був ювілей у прабабусі Степана, дідової матері.

Жінка вирішила скликати всю рідню і Володя, батько Степана, теж надумав поїхати на свято всією родиною.

Ірина Олексіївна вирішила зробити хитру й рішучу спробу зі зближення сина й онука. Поява Степана в будинку прабабусі мала стати для Володі сюрпризом…

Ірина Олексіївна з чоловіком і Степаном прибули на місце раніше, а Володя із дружиною ще затримувалися.

Степан чудово ладнав з усією ріднею, його любили як діти, так і дорослі.

Коли на подвірʼї загавкав пес, Ірина Олексіївна визирнула у вікно й вигукнула:

– Ну нарешті, от і Володя приїхав!

Вона зиркнула на онука – той вибіг на середину зали, виглядав настороженим. Застиг хлопчик від очікування чогось несподіваного… Володя зайшов першим і ахнув від несподіванки. Посмішка на його обличчі не те щоб скисла, але різко змінилася подивом.

– Привіт, – невпевнено сказав він.

– Привіт…

– Ти… Значить… Гостюєш у бабусі?

– Так, із червня.

– Зрозуміло… – промимрив Володя і глянув на матір.

Ірина Олексіївна переступила з ноги на ногу. У неї була одна надія, що друга дружина Володі затримається на подвірʼї з дітьми хоча б на п’ять хвилин.

– Подобається тобі бувати у бабусі?

– Так, у селі чудово, особливо влітку, вода вже тепла в річці, ми купаємося, а ще ми на риболовлю ходили з дідусем, – розплився в посмішці Степан.

– Так, риболовля – це річ! О, Микольцю, здоров! – привітався він за руку з двоюрідним братом, а потім ще з кількома родичами. – Привіт, привіт, привіт!

Всі дивилися на нього сяючими очима і переводили погляди на Степана. Володя повернувся до сина.

– У річці, кажеш, плаваєш? А плавати добре вмієш? Там біля берега є місця глибокі, обережно треба…

– А я у воді як риба, навіть краще, у мене рекорд три хвилини під водою, ще ніхто з хлопців не переплюнув.

– Я теж у дитинстві пірнав найкраще, зараз, звісно, втратив спритність… – скромно зізнався Володя.

– Тепер зрозуміло в кого Степан! – розчулено сказала одна з тіток.

Батько й син стояли один від одного на відстані витягнутої руки і цілком дружелюбно спілкувалися. Володя питав сина про успіхи в навчанні і навіть не підозрював, що за його спиною, біля одвірка, вже з хвилину стоїть дружина і наливається гнівом.

– І хто ж, дозвольте дізнатися, привіз сюди цього хлопчика? – голосно спитала вона і кинула злий погляд на Ірину Олексіївну. – Я так розумію, що це ви, люба свекрухо, ніяк не вгамуєтеся?

– Євгеніє, заспокойся, – пішов до неї чоловік і став між матір’ю й дружиною, але Євгенія його відсунула.

– Знаю я ваші хитрощі! – розмашисто помахала вона пальцем. – Ось подивіться! Син у нього! А наша спільна дочка – це так! Внучка для вас – це нічого!

– То ти ж не даєш мені її бачити і сама ніколи не привозиш! – обурилася Ірина Олексіївна.

Від прямолінійного нахабства невістки вона аж розгубилася.

– Він і так з нас аліменти жере, вистачить із нього і цього! Не лізьте до нашої родини! А ти чого дивишся? Зайнятий твій татко, рота на чуже не роззявляй, – сказала вона й Степану.

– Женю, ну годі! – знову попросив Володька.

– Що годі? Що годі? – верещала Євгенія. – Твоя матуся спеціально його привезла, щоб ти розчулився, може ще грошей урвати вийде! А для мене це приниження, я не збираюся терпіти такі образи, нехай він зараз же ж забирається, він тут зайвий, чуєш, хлопче? Ні на що не сподівайся!

Родичі обурено загули, а Степан хотів вискочити на подвір’я, але бабуся перегородила йому дорогу, тому хлопчик, плачучи, побіг на другий поверх.

Він не спускався звідти до самого вечора і спроби бабусі заспокоїти його не принесли результату.

Після того, як Степан зник з поля зору, Євгенія переможно посміхнулась й пройшла зі своїми дітьми до святкового столу.

Родичі продовжували обурено гудіти. Усі осуджували вчинок Євгенії. Прабабуся холодно прийняла подарунок і хитала головою, даючи зрозуміти, що теж не підтримує таке хамство.

Євгенії всі зауваження були все одно – вона сиділа й зухвало посміхалася.

– Не лізьте до нашої родини! Без вас розберемося!

Тостів не було. Святкового настрою також. Володя намагався вигородити дружину, але коли обурення почали литися через край і досягли піку, вони з дружиною зібралися й поїхали.

Коли Степан з бабою й дідом повернулися додому, Степан пригорнувся перед сном до бабусі й спитав:

– Бабусю, а чому мене тато так не любить? Я просто хотів поговорити з ним, я не хотів від нього грошей, як сказала та жінка.

Він розумів, що батько не заступився за нього, не спробував спростувати слова дружини про те, що Степан йому не потрібен, не кажучи вже про те, що батько, звісно, не прийшов до нього, щоб згладити незручність.

– Пробач мені, Степане, пробач… Це я винна. Не треба було мені вас зводити…

Степан незабаром заснув, а Ірина Олексіївна все сиділа у вітальні і плакала, плакала.

Від діда їй теж наганяй дістався – погана, мовляв, ідея, тільки гірше все зробила.

Але серце підказувало їй, що не варто здаватися – треба й надалі пробувати налагодити спілкування батька і сина…

КІНЕЦЬ.