– Як ти могла?! – Ігор влетів на кухню із зміненим від обурення обличчям.

Наталя тим часом смажила сирники. Вигуки сина застали її зненацька. Вона схвильовано обернулася, побачила невдоволенні очі, і застигши від внутрішнього переживання, запитала:

– Щось сталося, синку? Чому ти на мене сваришся?

– Ти обманювала мене все життя! Тепер я знаю правду!

– Не розумію, про що ти, – Наталя намагалася зберігати спокій хоча б зовнішній, – може, поясниш?

– Не прикидайся! Ти все чудово розумієш!

– Не кажи загадками, – Наталя вимкнула плиту, присіла на табуретку, – розповідай, що сталося.

– Я познайомився зі своїм батьком!

– Ігор уважно стежив за реакцією матері.

Наталя навіть бровою не повела.

– З батьком?

– Зі справжнім батьком!

Наталя все зрозуміла: хтось розповів синові історію його появи на світ.

***

Вона познайомилась із Віктором, коли їй було двадцять. Бурхливий роман із гарними залицяннями, квітами, подарунками, закрутив дівчині голову.

Здавалося, щастя не буде кінця.

Але все склалося дуже банально. Дізнавшись про вагітність, Віктор запропонував вирішити проблему. Грошей дав. Сказав, що не готовий і не збирається ставати батьком.

Наталка розповіла про все батькам, і ті наполягли, щоб вона народжувала:

– Малюк не потрібен Віктору, – умовляла матір, – зате він потрібен нам! Нічого, не переживай. Все у тебе буде добре!

І Наталка послухалася батьків.

Віктору сказала, що претензій до нього не має і не турбуватиме. Ніколи.

Хлопець сильно образився і зник, кинувши на прощання:

– Роби що хочеш. Мені все одно…

Більше Наталя його не бачила. Ніколи.

Коли синові було два роки, вона познайомилася з Олегом. Вони почали зустрічатись. Згодом Наталка розповіла чоловікові про сина, що він народився без шлюбу.

Олег відреагував спокійно. Сказав, що дитина щастю не перешкода, і одразу зробив пропозицію.

Як тільки вони побралися, Олег всиновив Ігоря і дуже скоро полюбив його як рідного сина.

За кілька років у пари народилася дочка.

Жодних особливих проблем у сім’ї не виникало. Подружжя чудово ладнало, діти росли щасливими.

Олег ніколи якось особливо не виділяв дочку на тлі сина. І поступово всі забули, що у хлопчика десь є ще один батько…

А Віктор у цей час жив вільним життям, займався бізнесом. Згодом дуже досяг успіху, став дуже забезпеченим.

У тридцять п’ять одружився.

Кілька років подружжя жило для себе, потім стало подумувати про спадкоємця.

І ось тут з’ясувалося, що дружина Віктора має проблеми зі здоров’ям.

Потрібно було кілька років обстежень, процедур, усіляких курортів і навіть святих місць, щоб жінка завагітніла.

Коли все вийшло, Віктор видихнув з полегшенням: нарешті до сорока років у нього з’явиться син. Ну, чи дочка…

Проте радість виявилася передчасною. Дружина Віктора дитину не змогла народити…

Думка спеціалістів була однозначною: дітей у жінки більше не буде.

Віктор довго не думав. Розлучився, не залишивши дружині практично нічого… Сказав, що вона і цього не заслужила…

Близько двох років жив один. І одного разу згадав, що в рідному місті у нього є дитина…

Навів довідки. Із захопленням виявив, що в нього не просто дитина (він все ще уявляв собі якесь абстрактне немовля), а дорослий син, який нещодавно закінчив університет і має економічну освіту.

Чим не спадкоємець?

«У мене пішов», – з гордістю подумав Віктор і зазбирався на батьківщину.

Знайти Ігоря не склало труднощів.

Віктор запросив хлопця до ресторану, зазначив про себе, що той схожий на нього, як дві краплі води, та розповів йому правду. Свою правду…

У ній, зрозуміло, у всьому була винна Наталя.

Закінчивши свою «правдиву розповідь про батьківські переживання», Віктор запропонував синові переїхати до нього:

– У тебе чудове майбутнє та великі перспективи, Ігорю. Ні: Ігор Вікторович. Я зможу дати тобі все і навіть більше.

– Олегович…, – поправив Віктора хлопець, – моє по батькові – Олегович…

– Твоя мати навіть у цьому зі мною поквиталася, – знайшовся Віктор, – але ми це виправимо. Немає проблем. То ти згоден, синку?

– Не знаю, – відповів Ігор, у голові якого засіла тільки одна думка: «Обманювали! Все життя обманювали!» – мені треба подумати.

– Про що тут думати, сину?! – Віктор випромінював саму впевненість, – тобі випадає шанс, про який інші можуть лише мріяти!

– Мама…, – тихо промовив Ігор.

– А що мама? Будь чоловіком, зрештою! Нікуди твоя мама не дінеться! Вона навіть рада буде! Ти забезпеченою людиною станеш, їй допомагатимеш. І пройдисвіту її …

– Кому?! – обурився Ігор. Йому стало прикро за матір та батька.

– Ну цьому, з яким вона живе, – знову знайшовся Віктор, зрозумівши, що перегнув…

Цілих дві години Віктор «обробляв» хлопця в тому ж дусі і домігся свого. Ігор не на жарт образився на матір. Повірив у те, що батьки його обманули, зрадили, що діяли лише у своїх інтересах і тому позбавили його батька. Котрий так його любить…

Ось і прилетів до матері з’ясовувати стосунки.

***

– Твій справжній батько – Олег, – твердо сказала синові Наталя, – він усиновив тебе зовсім маленьким, виростив, вивчив. Любить як рідного. А людина, про яку ти говориш, лише твій біологічний батько. Відчуваєш різницю? Так, він дав тобі життя, але тут же хотів забрати його. Ти йому не потрібний. Не потрібно більше двадцяти років! І ти називаєш його справжнім батьком? Та він тобі, насправді, ніхто!

– Прекрасно, – з усмішкою сказав Ігор, – ти поводишся точно, як він передбачив. Тож не намагайся. Я вже знаю все. Батько потім хотів повернутись, хотів спілкуватися зі мною, допомагати. Але ти нічого цього не схотіла! Відмовилася! Заборонила йому з’являтись! Чому? І чому ви нічого не сказали мені? Я зрозумів би!

– Ми з татом просто не хотіли тебе турбувати, – Наталі важко було стримуватися, говорити спокійно, – хотіли, щоб ти ріс спокійно, ні про що таке не думав. Щоб був щасливий. Впевнений в собі. І у нас все вийшло. Ну, скажи, хіба тобі було погано? Ти хоч раз відчув себе нещасним? Обділеним? Ні. То на що ж ти ображаєшся? У чому мене звинувачуєш? У тому, що ми берегли від образ і горя тебе?

– А потім? Потім, коли я виріс, то чому не сказала?

– А навіщо? Твій біологічний батько не шукав із тобою зустрічей. Я чула, що він давно кудись поїхав і була впевнена, що він забув про нас. Хто ж знав, що він з’явиться? Не інакше йому щось потрібне…

– Він хоче, щоб я переїхав до нього… Назавжди.

Наталка охнула…

У цей момент прийшов із роботи Олег.

Побачивши змінену Наталю, кинувся до неї.

Потім була швидка…

Коли Наталю відвезли в палату, Олег запитав Ігоря:

– Що у вас сталося? Я ніколи не бачив маму в такому стані.

Ігор все розповів…

Олег мовчав. Тільки жовна на вилицях видавали його напругу.

– І що ти вирішив? – спитав він нарешті.

– Я хочу сам у всьому розібратися, – відповів Ігор, – тому… думаю… мені варто переїхати до батька…

– До батька…

– Так! До батька! – не витримав Ігор, – ви навіть не дали мені з ним познайомитися!

– Іншими словами – матері ти не повірив…

– Я не знаю, кому вірити! Він каже одне, мати – інше! А що ти скажеш?

– Нічого… Все, що я міг тобі сказати, я сказав за ті роки, що був поряд. Тепер ти виріс. Роби як вважаєш за потрібне. Тільки запам’ятай: ображати матері я тобі не дозволю.

– Я й не збираюся! – вигукнув Ігор і кинувся до своєї кімнати збирати речі.

Раптом у нього задзвонив телефон:

– Сину, що ти вирішив? – спитав Віктор.

– Я їду з тобою. Речі збираю…

– Навіщо? Візьми лише документи. Решту купимо, як тільки приїдемо.

– Добре, – кинув у відповідь Ігор…

За кілька хвилин він вийшов із кімнати, попрямував до виходу.

– Ти добре подумав? – Запитав Олег …

Ігор нічого не відповів. Пішов, голосно гримнувши дверима.

Наталя повернулася додому майже за місяць. Побачила порожню кімнату сина, і хоч уже знала, що Ігор поїхав до Віктора, розплакалася.

– Не треба, люба, – обійняв дружину Олег, – все буде добре. Ігор уже дорослий, він у всьому розбереться. Просто йому потрібен час. А ми зачекаємо. Всі разом…

Ігор тим часом освоювався у новому житті. Тепер він мав не одну кімнату, а цілий поверх. Не просто робота, а керівна посада: батько призначив начальником відділу.

На роботу він їздив не в автобусі, а дорогим автомобілем.

І гардероб у хлопця змінився повністю: батько заборонив йому ходити у джинсах.

Тепер він носив тільки костюми, яких у гардеробі вже налічувалося більше десяти…

Проблем із грошима у хлопця теж не було. Батько подарував йому платіжну картку з величезною сумою. Подарував і сказав:

– Це тобі на початок. Надалі – розраховуй лише на себе. Робота в тебе є, будуть гроші. Головне, правильно ними розпоряджуйся. Витрачай з розумом. І запам’ятай: у борг я не даю. Нікому ніколи. Навіть тобі. А це – подарунок. Перший і останній.

Ігоря спочатку покоробило від таких слів, але потім він подумав і вирішив, що в принципі Віктор має рацію (він поки називав батька на ім’я). Адже він справді не зобов’язаний його повністю утримувати. Досить того, що син безкоштовно живе у його будинку.

Ішов час…

Ігор цілком адаптувався до нового місця.

На роботі все складалося якнайкраще. З’явилися нові друзі, захоплення.

Життя, як кажуть, вирувало.

Але серед усього цього свята Ігор все частіше і частіше… сумував за колишнім життям…

Адже він був абсолютно щасливий, коли жив вдома: з мамою, батьком та молодшою сестричкою. І друзі в нього були справжнісінькі, з дитинства. А не ось ці…

І з новим батьком йому було ох як непросто.

Віктор виявився людиною владною, педантичною. Його не цікавила думка оточуючих. У тому числі й думка Ігоря. Він спілкувався з ним так, ніби хлопцю було десять років. Навіть не спілкувався: віддавав розпорядження: йди туди, зроби це, купи щось, помовчи.

Ігореві іноді здавалося, що Віктор дивиться на нього і не бачить: порожній, холодний, байдужий погляд… Хоча на словах все виглядало інакше: це мій син, моя гордість, мій спадкоємець.

Спадкоємець… До того, як ним стати, Ігор жив цілком нормально. Сім’я не шикувала, але й не бідувала: завжди мала все потрібне.

Тому багатство, що звалилося на голову, тішило лише перший час. Потім Ігор став ставитися до нього спокійно. Як до чужого…

Словом, щасливим себе Ігор не відчував. Навіть думав про повернення додому. Повернутись хотілося, але рішучості зробити це – не вистачало.

Соромно було…

Розумів, що образив батька з матір’ю.

Випадок трапився несподівано.

Якось Віктор повернувся додому в піднесеному настрої:

– Ігоре, йди сюди. Діставай ігристе. Є привід!

– Який?

– Ти одружишся!

– Я?! – Ігор застиг.

– Ти! У мого партнера є дочка. Трохи молодша за тебе. Я, правда, її не бачив, але це не має значення. Головне – має гроші! Татко подбав! Ти просто не уявляєш, скільки там!

– Але…, – спробував заперечити Ігор.

– Ніяких “але”! І не треба мені зараз говорити про кохання і таке інше. Краще скажи спасибі, що я дбаю про твоє майбутнє! Вона – єдина дочка! Спадкоємиця! Гаразд, не дякуй… Бачу, як ти розхвилювався…

– Якщо вона така багата, – несподівано твердо сказав Ігор, – сам одружуйся з нею.

Віктор розреготався:

– Я б радий, але занадто старий для неї! Дівчинка – якраз для тебе! Ми з її батьком уже домовилися.

– Смішно…, – кинув Ігор.

– Нічого смішного! – раптом не витримав Віктор, – я слово дав! Так що хочеш-не хочеш, а одружитися тобі доведеться!

– Не доведеться. Я нікому слова не давав, і одружуватися не буду. Принаймні зараз, – Ігор сам здивувався своїй рішучості. У цей момент він чомусь згадав про батька. Олега. Той, якщо приймав якесь рішення, слідував йому неухильно. “А я ж на нього в цьому схожий”, – промайнуло в Ігоря в голові. І він додав, дивлячись Вікторові просто в очі:

– І взагалі. Я їду. Додому. На мене батьки чекають. Досить, нагулявся.

Віктор здивувався:

– Хто на тебе чекає? Батьки? Хочеш знову жити з ними в тій квартирці? Давай! Тільки назад не просись! Не прийму!

Ігор усміхнувся.

Дістав із шафи заховані джинси, улюблений светр, витяг з портмоне картку, подаровану Віктором, поклав на стіл і, йдучи, сказав:

– Не переживай, не проситимуся…

Підійшовши до під’їзду рідного дому, Ігор довго дивився на вікна їхньої квартири, що світилися… Намагався уявити, що зараз роблять мама, батько, сестричка…

Потім рішуче рушив із місця, бігцем піднявся на п’ятий поверх, натиснув на кнопку дзвінка і застиг.

За дверима почулися кроки.

Побачивши сина, Наталя радісно вигукнула… Олег вийшов подивитися, що сталося…

Підійшов до дружини та сина, обійняв обох…

– Ось тепер добре, – прошепотів він.

Так вони й стояли: мовчки, обнявшись…

Поки з кімнати не вискочила сестра і не вигукнула від захоплення:

– Ура! Братик повернувся!

КІНЕЦЬ.