-Як тільки ми одружимося – відразу приступимо до збільшення нашої родини! – замріяно промовив Андрій і посміхнувся Світлані.

-Прямо так відразу? – дівчина з ніжністю подивилася на нареченого.

-Ну, а чого чекати? Навіщо тоді створювати сім’ю, якщо не плануєш дітей?

Таким серйозним підходом до спільного життя Андрій два роки тому і підкорив юну мрійницю Світланку. Усі дівчата з її курсу були закохані у високого, інтелігентного, гарного, молодого чоловіка. До того ж із професорської родини.

Які тільки красуні та чиї лише доньки не залицялися до нього! Але Андрій вибрав тендітну, сором’язливу Світлану, батьки якої були простими робітниками. Мама – працівник відділу кадрів на одному з підприємств їхнього міста, тато – головний механік на цьому ж підприємстві.

Світлана, як безліч інших дівчат інституту, була закохана в Андрія. Яким же було її здивування та безмірне щастя, коли хлопець запросив її на побачення! Більше здивування зазнали лише її батьки, коли дізналися, з ким зустрічається їхня дочка.

Ішов час. Молоді люди продовжували зустрічатись. Андрій захистив диплом та продовжив навчання в аспірантурі. Світлана готувалася до держ.іспитів. У день захисту диплома молодик зробив їй пропозицію. Дівчина з радістю погодилася та батьки молодих з ентузіазмом почали готуватися до весілля.

На додаток до всього, Світлану запросили на роботу на одне із найзначніших підприємств міста. Все складалося якнайкраще. І тут це побажання Андрія.

-Андрію, може, почекаємо з дітками? – обережно спитала дівчина. – Поживемо для себе, обзаведемося своїм житлом (молоді планували спочатку жити у великій квартирі батьків нареченого), та й незручно буде, якщо я, тільки-но приступивши до роботи, відразу піду в декрет.

-Для себе, ми з тобою Світлано вже два роки зустрічаємося. І житло нам ні до чого – у моїх батьків велика квартира. Та й у тебе є бабуся. А робота… Що робота? Це твоє законне право як жінки – народжувати дітей!

-Почекай! Але у бабусиній квартирі живе сама бабуся! – Здивувалася Світлана. – Якщо ми до неї переїдемо, та ще й з дітьми… Ми просто на головах один у одного будемо!

-Я не кажу, що ми одразу до неї переїдемо. Адже бабуся недовговічна? Можна буде потім її квартиру продати, твої батьки можуть розміняти свою і додати до бабусиної, і у нас з’явиться більш просторе житло!

Вперше у Світлани виникло почуття, що її наречений не така вже ідеальна людина. Як можна планувати продаж квартири, коли бабуся ще міцна? Та й її батьки навряд чи погодяться розмінювати свою квартиру, яка і так не блищить розмірами. Може, вона щось не так зрозуміла? Дивлячись на безтурботне обличчя Андрія, вона вирішила його перепитати:

-Тобто ти хочеш, щоб я продала бабусину квартиру, мої батьки розміняли свою, різницю віддали нам і на ці гроші ми вже купили собі квартиру?

-Ну так!

– Андрій усміхнувся нареченій як маленькій дитині.

– Ех, ти, не розумна моя!

– Він легенько скуйовдив їй волосся.

-Добре. А твої батьки нам чимось допоможуть? – наважилася запитати Світлана.

-Навіщо? Нам цього цілком вистачить. Тим більше, вся їхня нерухомість так і так мені залишиться, як єдиному спадкоємцю!

Сумніви оселилися у душі дівчини, але вона все ще сподівалася, що її наречений все це розпланував із найдобріших і найпрактичніших спонукань.

-Все одно, ми поки що не можемо мати дітей. Якщо я зберуся в декрет – мене звільнять.

-І що? Нехай потім переживають, що втративши такого фахівця! – Андрій знову посміхнувся. У Світлани злегка відлягло, але дівчина запитала ще одне питання:

-Якщо мене звільнять, у нас залишиться лише твоя зарплата…

-Не переживай! Вже своїх дітей я зможу прогодувати!

-А мене? – вирвалося у Світлани, перш, ніж вона морально підготувалася до відповіді на це питання.

-Тебе? – здивувався Андрій. – А що твої батьки не допоможуть тобі? Зараз вони це роблять!

-Але… – у Світлани пропав дар мови. У голові утворилася величезна купа несформульованих питань та пояснень на них, чому вона так думає.

-Почекай… – Андрій насупився, недовірливо дивлячись на наречену.

– Ти що …. Вирішила … Що я тебе утримувати???

-Але… Я ж втрачу роботи через вагітність….

– Пролепетала дівчина.

– На що я житиму? Я ж носитиму твою дитину… – до кінця речення голос її зовсім стих.

-У сенсі мою? – вперше обличчя Андрія було злим. Світлані раптом стало хвилююче. – Він буде і твій також! А діти – це рівні обов’язки в обох батьків! Я погодився його утримувати, а ти за ним доглядатимеш! Все по чесному!

-Весілля не буде! – Тихо, але твердо промовила Світлана і піднялася зі свого місця, маючи намір піти!

-Так ось я на кому хотів одружитися! – ображено гукнув їй услід Андрій.

– На меркантильній дівчині! Та тобі й дітей не треба! Вигадала привід їх не мати, тому що я, бачите, її утримувати не хочу! А чому я маю утримувати дорослу, здорову жінку?

Світлана навіть не обернулася.

Дізнавшись про те, що дочка скасувала весілля, її мати Ольга Іванівна не стримувалася.

-Та як ти могла! Такого чоловіка тобі повік більше не знайти! Та ти хоч зрозуміла, яку рідню ти втратила? Ну і що, що він не хоче тебе годувати! Він правий! Ти доросла людина і зобов’язана сама про себе подбати! Зате він, як мало хто у його віці, хоче сім’ю та дітей!

-Мамл! Ти що не розумієш???

– Світлана здивовано дивилася на матір. Вже хто, а вона мала знати, що в декретній відпустці жінка не може себе забезпечувати.

– Я ж не зможу працювати! На що я житиму? Мені просто потрібна буде їжа і хоч якісь предмети особистої гігієни!

Але мати наче не чула її.

-Можна підробляти, поки дитина спить! Ми що з батьком даремно тебе вчили? – Світлана, здивовано, дивилася на матір. Та завжди була строга, але щоб так!

– Заради сім’ї можна й не таке пережити! Зате у тебе буде пристойна сім’я і люблячий, дбайливий чоловік! Негайно вибачся перед Андрієм і помирися з ним!

-Нізащо!

-Тоді … Не розраховуй більше на нас з батьком! Ми більше заради тебе нічого не зробимо!

-От і відмінно! – Світлана гучно закрила двері власної кімнати.

Вже місяць мама не розмовляла зі Світланою. Дівчина намагалася не звертати на це увагу, занурившись повністю у роботу. Іноді її батько намагався налагодити стосунки між рідними жінками, але дружина навіть чути про це не хотіла, а дочка лише знизувала плечима.

На одному з корпоративів, приурочених до ювілею підприємства, Світлана познайомилася із Сергієм – трохи похмурим та небагатослівним хлопцем. Сергій був простим механіком, якого, одного з небагатьох із робітничого складу, запросило керівництво на цей корпоратив. Як з’ясувалося, Сергій заслужив таку честь за свою працьовитість та безвідмовність у будь-якій роботі.

Сергій почував себе незатишно на цьому заході. Він стояв відокремлено від усіх і, як здалося Світлані, не знав куди подіти свій келих, який йому всунув офіціант. Світлані чомусь стало його шкода і вона підійшла до нього.

-Як вам вечір? – поцікавилася вона.

-Незвично, – просто відповів хлопець.

-Чому?

-Я затишніше почуваюся серед знайомих речей: механізмів болтів і гайок.

Вони помовчали. Сергій кинув крадькома погляд на дівчину. Вона йому сподобалася. Одягнена непомітно, просто, з мінімумом косметики і милими кучерями, що вибиваються з елегантної зачіски.

-А ви? Вам подобається свято?

-Шумно, – усміхнулася дівчина і Сергій одразу повірив у щирість її посмішки.

-А може, втечемо звідси? – слова вирвалися самі собою, але Сергій із задоволенням почув:

-А Давайте!

Вони довго гуляли нічним містом, заходили в маленькі кафе, пили каву чи гарячий шоколад. Їм здавалося, що вони знайомі все життя.

Звістка про весілля дочки з простим робітником здивувала її маму спочатку, потім вона дуже сварилася і закінчилася все повним зреченням від дочки. Світлані було байдуже. Вона купалася в Сергієвому коханні і не хотіла дивитися в майбутнє. Їхнє весілля було тихим. Були присутні лише найближчі друзі, батьки Сергія та батько Світлани.

-Ти вже пробач матір, Світланко, – сказав батько, коли вони на якийсь час залишилися одні, – не такої частки вона тобі хотіла. Ти ж у нас розумниця та красуня…

-І тому я гідна, щоб мене любили, – прошепотіла на вухо батьку Світлана.

Молоді почали жити спочатку на орендованій квартирі, потім взяли житло в іпотеку. Сергій старався як міг: брав будь-який підробіток, все в новій квартирі робив сам, не залучаючи робітників і, як міг, оберігав Світлану від будь-якої понаднормової роботи.

-Я ж чоловік! – посміхаючись, казав він. – Я все витримаю. А тобі треба берегти себе для наших дітей!

Світлана вірила йому, але теж переживала, що чоловік зажене себе зі своїм бажанням зробити для їхньої маленької родини все можливе та неможливе.

Ремонт залишився позаду, залишалося тільки платити іпотеку, коли Світлана дізналася, що вагітна. З хвилюванням вона повідомила про це чоловіка. Сергій довго дивився на неї очима, що не вірили, а потім закружляв по кімнаті.

-Так! З цього дня жодних хвилювань та домашньої роботи! – вигукнув чоловік. – Я все беру на себе!

-Милий, – усміхнулася зворушена Світлана, – ти і так працюєш не покладаючи рук! А я не нездужаю, просто чекаю дитину!

Пологи пройшли важко. Сергій не відходив від Світлани ні на крок, допомагаючи їй після повернення. Згодом жінка зміцніла, прийшла в норму та повністю почала виконувати свої жіночі обов’язки. Життя маленької родини увійшло до колії.

Сергій, як міг намагався, щоб його родина ні чого не потребувала: брався за будь-яку роботу, яку йому пропонували на підприємство, підробляв ночами в таксі, аби його Світланка і син ні чого не потребували.

Батьки Сергія теж, як могли, допомагали сім’ї, на відміну батьків Світлани. Її мати навіть чути не хотіла про онука.

На щастя, малюк ріс спокійним і через два роки Світлана змогла вийти на роботу, віддавши Олежика в ясла. Минуло п’ять років. Молода сім’я стала на ноги. Сергія підвищили і Світлану теж перевели на більшу грошову посаду. Піднатужившись, молода сім’я примудрилася достроково закрити борг із іпотеки. Попереду маячило безборгове та щасливе життя.

На чергову річницю весілля Сергій подарував дружині сюрприз – поїздку на курорт усією родиною. Маленький Олежик та сама Світлана з радістю прийняли такий подарунок. Хотілося розслабитися після кількох років напруженої роботи та переживань про борги.

Через три місяці після відпустки Світлана повідомила чоловікові радісну новину: вона знову чекає дитину!

І знову вже двоє чоловіків буквально носили її на руках, виконуючи всі її капризи та не дозволяючи будь-які важкі, на їхній погляд, домашні справи.

У належний термін народилася прекрасна дівчинка, яка освітила своєю посмішкою все  відділення. Тільки її мати не змогла встати після народження донечки.

На оглядах розводили руками, не даючи жодних прогнозів. Потяглися важкі, похмурі дні процедур, затьмарені невтішними результатами.

Сергій ходив, сам не свій, але все одно виконував свої обов’язки чоловіка та батька, дбаючи про дітей та відвідуючи дружину в палаті. Його мати, покинувши роботу, переселилася до сина, щоб хоч якось допомогти. Його батько знайшов підробіток, щоб допомогти сім’ї сина матеріально.

Мати Світлани не хотіла вірити, що її дочка в такому стані.

– Народжують, потім хочуть щоб їм допомагали, видумують всяке! – говорила вона.

Потім, коли зрозуміла, що новини про дочку правда, казала:

-Не треба було виходити за бідного чоловіка заміж, який тільки й може, що робити дітей, а про здоров’я дружини не думає!

Наштовхнена своїми, як їй здавалося, праведними думками, Ольга Іванівна вирішила поїхати додому доньки і присоромити зятя.

Її зустріли спокійно. Сваха мовчки запросила її до квартири, пригостила чаєм. Маленький хлопчик, її онук Олежик, провів у дитячу, де безтурботно спала Оксанка, яка не здогадується про недугу мами.

-Де Сергій? – Суворим, але тремтячим голосом запитала жінка.

-Тато скоро буде, – відповів онук. – Він узяв останнє замовлення і вже їде додому.

-А Світлана?

-Скоро їй зроблять процедуру і їй стане краще, – спокійно, без образ, відповіла сваха.

Сергій приїхав втомленим, але свій стан не показав. Він привітався з тещею, про щось поговорив із сином, зайшов до дочки.

Жінці раптом стало дуже соромно, що вона так поводилася. Її зять виявився знедоленим і люблячим чоловіком і батьком сімейства, який не покинув дружину в біді, а всіма силами намагався допомогти їй і бути добрим батьком своїх дітей.

-Чим я можу допомогти? – у сльозах спитала новоявлена ​​бабуся.

-Свахо, якщо не важко, посидь пару годин з дітьми, – відповіла спокійно їй мати Сергія, – я помиюся і приготую їжу на завтра.

-Звісно.

Через місяць Світлану виписали, а через півроку вона знову стала дбайливою матір’ю та коханою дружиною. Їй не стали говорити, як було важко від її відсутності, як ночами не спала свекруха, як її мати, усвідомивши весь тягар своїх образ, віддала останні накопичення на її процедури, які допомогли жінці і як, усвідомивши свою провину, вона віддала всі сили на допомогу сім’ї своєї дочки.

Світлана повернулася у велику, готову будь-якої миті прийти на допомогу, люблячу сім’ю.