Ми у шлюбі 20 років. Є діти, 19 та 11 років. Набридло жити в постійній напрузі.

Чоловік офіційно не працює. Наразі постійного доходу немає. Я не працювала довгий час, була домогосподаркою, дозволяли фінанси чоловіка та й мама постійно допомагає.

Потім влаштувалася на роботу, був сильний невроз (лікувалась) через те, що втратила дитину на ранньому терміні, робота допомогла видертися з цього стану. Але чоловік продовжував не працювати, на той момент із фінансами у нього стало ще гірше, потім я потрапила під скорочення.

Нині у пошуку. Мене злить, що я намагаюся щось знайти, а він особливо ні.

Зараз взяла до себе свою стареньку бабусю, нема кому її доглядати. Живемо практично на її пенсію і мій невеликий заробіток (віддалення).

Борги збираються, чоловік не ворушиться. Допомагає ще моя мама.

Навіть якщо я влаштуюся кудись, його життя ніяк не зміниться. Дітям щодня потрібні гроші, харчування, проїзд.

Найнеобхідніше все даю я. Він навіть не турбується з цього приводу.

На старшу дитину взагалі нуль уваги. У неї проблеми зі здоров’ям, доводиться постійно обстежуватися та лікуватися – все оплачую я.

Називає дочку хамкою, хоча сам жахливо до неї ставиться. У дитинстві (це вона мені набагато пізніше розповіла) вилив на неї тарілку супу, бо вона не хотіла їсти. А він примушував.

Потім розповідала, що він постійно її ображав та принижував. І все це я дізнаюся пізніше! Через кілька років. Я його просто зненавиділа!

Коли йому щось починаю висловлювати з цього приводу, він відповідає так: «думай і кажи, що хочеш». Тобто дає зрозуміти, що йому байдуже на мою думку.

Виходить, що правий лише він? Ніколи не підійде до дочки, не спитає, як справи, самопочуття.

Про жодні подарунки взагалі не йдеться. Це при живому батькові спілкування немає ніякого.

Мене це дуже засмучує. До молодшої дитини прямо протилежне ставлення.

Пестить, любить. Звичайно, я захищаю старшу дочку.

Мені її шкода, вона ходила до психолога майже рік, мала депресію довгу.

Проблеми з навчанням, друзями. І ще вдома постійно батько напружує.

При всьому цьому терплю його. Але вже з останніх сил, казала, дай розлучення?

Сказав ні, злякався, що поїду від нього до мами. Вона мешкає за кордоном.

Що робити? У мене вже починається депресія від цього всього, вчора посварилися — сьогодні він мовчить.

Це для нього нормально, одного разу він не розмовляв зі мною тиждень. Я сказала, або розмовлятимемо або йди.

Що я так не можу. Як вийти із замкнутого кола?

КІНЕЦЬ.