У сім’ї нас виховувалося двоє: старший брат і я молодша сестра. Батько від нас пішов, і мама повністю поринула у виховання справжнього чоловіка.

-Не пара вашому проклятому батькові! – завжди зі злістю говорила мати, коли згадувала батька.

Але тато про нас не забув. Він намагався з нами бачитися, привозив подарунки, з невідомих номерів і через знайомих вітав із днем народження, навіть передавав гроші, як я потім дізналася.

Мати ж всіляко відгороджувала нас від його «зрадливих подарунків», але іноді теплі слова все ж таки доходили до нас.

Брат був улюбленцем нашої мами й ріс розпещеною дитиною, яку «вічно цілували в попу», а я була щось на зразок додатка до нього, особистою помічницею. Терпіла я це рівно до 15 років, коли самостійно змогла вступити до коледжу, хоч і не дуже престижного, але досить далеко від дому, щоб бути якомога далі від матері та брата.

Я досить рано почала заробляти, стипендії не вистачало на все. Тому з першого курсу я почала підробляти офіціанткою в маленькій кафешці. Коли я закінчила коледж, мене підвищили до адміністратора. Також я подала документи до університету, а потім вирішила відвідати свою матір із братом.

Приїхавши додому, я дізналася, що батька не стало і він залишив мені у спадок квартиру – невелику, але затишну. Це був великий подарунок для мене, бо вчитися мені довелося б платно, а винаймати квартиру і платити за навчання – дуже важко.

На той час брат знайшов собі дівчину, і вони спокійнісінько жили у матері в другій кімнаті. Мати зустріла мене докорами, що я зовсім забула про сім’ю і навіть не уявляю, в якому вони плачевному становищі живуть.

Брат ніяк не міг знайти нормальну роботу і перебивався випадковими заробітками, а його дівчина знаходилася у пошуку себе і, відповідно, також ніде не працювала.

– Слухай, а навіщо тобі вища освіта, ти ж і так непогано заробляєш? – несподівано запитала мати.

– Що Вибач? -Здивовано запитала я.

– Ну чому ти така егоїстка! Ти ж бачиш, як мати мучиться, а братові з нареченою некомфортно жити зі мною. А в тебе ціла квартира вільна, і ти збираєшся її чужим людям здавати, коли своїм жити нема де.

– А нічого, що я з 15 років живу самостійно і сама винаймаю квартиру в іншому місті, щоб було де жити, а не сиджу у тебе на шиї, а навіть допомагаю.

– Як тобі не соромно! Ти ж знаєш, що брат слабкий здоров’ям, він не може багато працювати.

– Мамо, ти мене, звичайно, вибач, але я не збираюся віддавати свою квартиру просто так.

Мати запропонувала компроміс, доки я не почала вчитися, брат поживе з нареченою у моїй квартирі. За цей час мама розміняє свою двокімнатну на дві однушки. Втомившись від постійних нотацій, я погодилася, тим більше я вже трохи назбирала грошей на першу сесію. Я пустила свого брата з пасією пожити у мою квартиру, але з умовою, що вони оплачуватимуть комуналку.

Минуло майже пів року, ми рідко зідзвонювалися з матір’ю, а коли все ж таки нам вдавалося поговорити, ніколи не заводили квартирне питання.

На той час я зустріла хлопця і переїхала жити до нього. Мій хлопець теж жив на орендованій, тому, коли він дізнався, що в мене є своя квартира, то підштовхнув мене поговорити з матір’ю. Мовляв, здаючи квартиру, ми могли б заощадити та накопичити на щось ще.

Ми разом поїхали до моєї мами. Зустріла вона нас німим докором, бо не попередили. А я була рада, що не подзвонили. Заходимо ми у квартиру і бачимо: сидить Мишко зі своєю дівчиною, їсть чипси, витираючи руки об футболку і дивиться телевізор.

– Привіт, сестро. Привезла щось? А це хто з тобою. Мене Мишко звуть, – простяг сальну руку брат.

Мій хлопець вдав, що в нього зайняті руки та пішов на кухню. Ми з матір’ю пішли за ним. Мати тихо сіла на стілець і докірливо глянула на мене.

– Мамо, це як розуміти? – Запитала я, вказуючи пальцем на кімнату, де на все горло реготав мій брат.

– А що тут розуміти? Ти хотіла, щоб квартира здавалася? Ось і здається. Ти скоро станеш тіткою, тому гроші молодій сім’ї не будуть зайвими.

– Мамо, але це моя квартира. Мені її тато залишив, ми домовлялися зовсім про інше, як вам не соромно? Прошу за місяць виселити квартирантів і повернути мені ключі.

– Нікого ми виселяти не будемо. Мати сказала, що давно домовилася з тобою, ми викупимо у тебе квартиру за сто тисяч гривень, а решту ти подаруєш майбутньому племіннику, – долинув крик брата з кімнати.

Не знайшовши слів я здивовано дивилася на матір.

– А що ти так на мене дивишся. Он якого собі майбутнього чоловіка відхопила! Видно, що багатий, у вас все є. Дивись який у нього годинник тільки. Зовсім ви вже зажерлися, живете на втіху, ні дітей, нікого немає. А для брата рідного квартиру жалкуєте, безсоромно. У них дитина буде, і ви хочете, щоб вони втрьох в одній кімнаті тулилися?

– А ніхто їх не просив робити дитину, якщо в них нічого немає, – випалила я несподівано для себе.

– Ах ти негідниця! Кинула мене з братом, як твій батько, та ще й за копійку вдавитися готова, сорому в тебе немає та совісті! Мати рідну готові до могили загнати через нещасну квартиру.

Я мовчки встала, взяла коханого заруку і попрямувала до дверей.

– У вас місяць, щоб звільнити мою квартиру, інакше я прийду з поліцією!

Мати кричала мені якісь образи вслід. Але через місяць брат все ж таки виселив квартирантів, а ми з хлопцем стали ізгоями та огидними людьми для сусідів та родичів.

КІНЕЦЬ.