Ми з дружиною жили в достатку, ростили двох дітей та насолоджувалися успіхом завдяки моїй керівній посаді на великому заводі.

Коли наші діти виросли та роз’їхалися, ми підтримували їх матеріально, навіть купили та відремонтували для них квартири.

Однак життя пішло наперекосяк, коли моя дружина захворіла, і наші заощадження пішли на її лікування.

Наша дочка допомагала матеріально, але мій син та його дружина, обмежені власною ощадливістю, не допомагали.

Колеги з фабрики, цінуючи мою минулу доброту, зробили свій внесок у її медичні витрати, що різко контрастувало з обмеженою участю наших дітей.

Після смерті моєї дружини вона залишила своє майно мені, що викликало гнів наших дітей, які майже не відвідували її під час хвороби.

Я відчував себе ізольованим, мої спроби налагодити контакт з дітьми не були гідно оцінені і не принесли радості жодній із сторін.

Тим часом нові сусіди, Антон та Таня, виявляли щиру доброту, часто допомагаючи мені.

Їхня турбота під час моєї подальшої хвороби призвела до того, що я вирішив залишити їм своє майно, цінуючи їх співчуття вище сімейних зв’язків.

Це рішення, про яке стало відомо під час рідкісного візиту моїх дітей, викликало їхнє обурення, особливо коли вони дізналися, що їх виключили із заповіту.

Їхня реакція підтвердила мою впевненість у тому, що їх більше турбує спадщина, ніж справжні сімейні узи.

Навпаки, самовідданість Антона і Тані, заснована на цінностях поваги та турботи, переконала мене у правильності мого рішення, наголосивши на важливості справжніх стосунків над матеріальними турботами.