Ольга одразу помітила цю жінку, і не тільки тому, що та єдина була з дитиною. Маленькою дитиною років шести, таких зазвичай не беруть на поминки.

Але добре, чи ні, залишити нема з ким, всяке ж буває…

Звернула вона на неї увагу не лише через дитину. Жінка плакала. Не на показ, а тихенько, майже непомітно, прикладаючи до очей складену серветку.

Так, дата була сумна – п’ять років як немає Олежика. Сьогодні йому виповнилося б сорок три роки, але для неї, для Ольги, і для всіх його друзів і родичів, він назавжди залишиться тридцятивосьмирічним. Його немає, і ніколи не буде, але залишилися спогади про нього…

Ольга обводить очима присутніх – жодного вільного місця. Вона пишалася цим – було багато тих, хто любили її чоловіка.

-Я сподіваюся, ти не збираєшся плакати? Олегу це б не сподобалося! – почула вона, обернулася і побачила Тетяну.

Тетяна була молодшою ​​сестрою Олега і вже багато років її близькою подругою.

-Ні, ми ж йому обіцяли не плакати, – усміхнулася Ольга і знову подивилася на ту жінку з дитиною. – Слухай, Таню, ти її не знаєш?

-Кого?

-Ну он ту жінку. З дитиною.

-Вперше бачу. А що?

-Не знаю. Дивна вона.

Ольга не наважилася сказати подрузі, що в неї зʼявилась дивовижна думка: а що коли ця жінка – коханка Олега? А хлопчик – його син? Вона вже не знала, що й думати.

Дітей у Ольги та Олега не було. Вони дуже хотіли стільки всього зробили. Справа була в ній, у Ользі. Олег навіть пропонував усиновити дитину, але вона не захотіла. А зараз шкодувала – була б ще одна людина, яка б пам’ятала Олега, з якою можна було б говорити про неї.

Вона не втрималася – висловила Тані свою думку, яка більше була не підозрою, а надією, бо як здорово було б жити, знаючи, що на цьому світі є син її Олега.

-Господи, що ти вигадала! – обурилася Таня. – Та Олег би ніколи!

-Але ти подивися – як він схожий на Олега! Таке ж волосся, очі і брівки.

-Люба, не вигадуй! Я знала свого брата краще за всіх і ручаюся – цього просто не може бути. Ходімо, тобі треба заспокоїтись, помʼянемо Олега.

Ольга слухняно пішла за Тетяною, озираючись на цю дивну жінку, яка так само прикладала до очей складену трикутником серветку…

Згодом вона таки дізналася імʼя тієї жінки. Порозпитувавши присутніх вона дізналася, що звати її Катерина і вона працювала разом з чоловіком.

Вона увімкнула комп’ютер, зайшла в соцмережу.

Знайшла вона її швидко і почала вивчати сторінку. Безліч фотографій сина. І жодних свідчень того, що хлопчик має батька. Вона знала, вона відчувала… Це не може бути простим збігом…

Вона набрала повідомлення:

-Здрастуйте, Катерино. Я Ольга, дружина Олега, але ви, напевно, знаєте. Не могли б ми зустрітися і поговорити? Запевняю вас, вам нема про що турбуватися, я думаю, що нам є що обговорити”.

Перечитала повідомлення – начебто нормально. Натиснула відправити.

Наступні три години Ольга щохвилини перевіряла повідомлення – чи не відповіла їй Катя. Від кожного дзижчання телефону вона буквально підскакувала на місці. Коли, нарешті, надійшла відповідь, вона вже навіть хвилюватися перестала.

-Здрастуйте, Ольго. Так, звичайно я знаю, хто ви. Із задоволенням зустрінуся з вами і поговорю.

Ну ось, що вона казала?

Вони домовилися про зустріч буквально наступного дня вдома в Ольги, правда сама Ольга готова була бігти хоч сьогодні, але наполягати було зовсім незручно.

Катя прийшла.

Симпатична, молодша років на десять, за Ольгу, зі стомленими очима та сумною посмішкою.

-Здрастуйте, Ольга!

Катя присіла за стіл на кухні.

Щось будете? – поцікавилася Ольга.

-Може, зелений чай? – запропонувала Катя.

-Так, звичайно, давайте зроблю.

-Вас, мабуть, здивувало моє повідомлення. Я нічого не знала, помітила вас на поминках, та й…

Катя посміхнулася.

-То Олег розповідав про мене?

-Ні, на жаль, не розповідав. Але… Я сама здогадалася.

Дівчина здивовано підняла брови.

-Здогадалася про що?

Ольга збентежено сказала:

-Ну про те… Ні, ви не подумайте, я вас не звинувачую! Але ж у вас з Олегом був роман?

Очі у Каті округлилися, а рот здивовано відкрився.

-Що?

-А хіба ні? – невпевнено спитала Ольга.

-Ні, звичайно!

Мабуть, на обличчі Ольги було написане таке розчарування, що Катя навіть засміялася.

-Виглядає все так, ніби вам дуже хотілося, щоб у мене був роман із вашим чоловіком.

-Так і є, – соромлячись, простягла Ольга. – Просто я думала, що коли це так, то ваш син… Ну, він міг би бути його сином.

Обличчя Ольги почервоніло, їй було дуже ніяково, і вона вже думала про те, як би швидше звідси піти.

Катя якось дивно посміхнулася, а потім сказала:

-Ні, звісно, ​​Олег не його батько. Але ви знаєте, якби не ваш чоловік, мого сина не було б…

Тепер настала черга Ольги дивуватися.

-Я розповім, – пообіцяла їй Катя. – Я давно хотіла комусь про це розповісти, але якось…

І вона почала розповідати.

-Коли мені було дванадцять років, моєї мами не стало, і через рік батько знову одружився. Нічого, що я так здалека?

Він одружився, а мачуха мене не злюбила. Я така різка була, все наперекір робила… Тільки мені виповнилося вісімнадцять, і мене відправили кудись подалі – прописали у родичів у селі, щоб місце в гуртожитку мені дали, та й усі справи.

Я одразу зрозуміла, що треба розраховувати тільки на себе, вчилася добре, з третього курсу підробляла, а після інституту цілий рік майже безкоштовно працювала в одній фірмі, жила на хлібі та воді, можна сказати, лише заради запису у трудовій. Ну і не дарма – потім пройшла співбесіду на дуже гарне місце, з такою зарплатою, що і квартиру вистачить знімати, і на життя вистачатиме, ще й залишиться. Тільки з мене вимагали довідку, що я не вагітна, у них одна до мене такий фінт влаштувала, вийшла на роботу і через півроку в декрет.

Ольга слухала уважно і поки що ніяк не могла зрозуміти – до чого тут Олег? А Катя при цьому продовжувала:

-Я тоді зустрічалася з хлопцем, мій одногрупник. Нічого серйозного, планів на майбутнє ми не будували. Тому я була певна, що не вагітна.

Пішла на процедури, а там… Вагітність, сім тижнів.

Я в сльози, йду до хлопця, а він назад. Ну, звичайна історія, грошей на процедури дав і пішов.

І що мені робити? Роботи нема, за квартиру платити треба, цілий рік заради цієї посади у всьому собі відмовляла… Записалася я. Три дні плакала. Ви, мабуть, думаєте, до чого тут Олег?

Прийшла я на роботу і сиділа там зі сльозами, як подумаю, що завтра… А він до мене підійшов і питає – що з вами?

Я не знала, що й сказати.

Він повів мене до себе в кабінет. Ну, я йому все і виклала. А він запитав: ти хочеш цю дитину? Я говорю: хочу.

І сама розумію, що справді хочу. Тоді він каже – дай мені тиждень, я все вирішу. Записав мій номер. А через п’ять днів зателефонував і сказав, що знайшов одну квартиру – його знайомий у Америку поїхав, і треба за нею доглядати. Потім ще й з роботою допоміг – домовився про декрет, пояснив ситуацію. Ну він же ж там начальник був, як не як. Загалом він не просто допоміг мені в житті влаштуватися, він мені сина подарував.

Ольга невиразно пригадала – Ігор і справді поїхав тоді в Америку, і Олег начебто влаштував у його двокімнатну якусь дівчину. Але нічого не говорив про її вагітність – тема вагітності у них у родині була під забороною.

Вона зам’ялася, а потім обережно запитала:

-Я йому до віку буду вдячна і ніколи його не забуду. Я ж і сина на його честь назвала…

-А у вас немає дітей?

-Ні, – зітхнула Ольга. – Я тому так і зраділа, думала, що в нього є син…

Вони помовчали, потім Ольга сказала:

-Дякую вам за цю історію. Я не знала його з цього боку. Ні, він завжди був добрим, його всі за це любили, але щоб ось так…

-Це вам дякую. Я не наважувалася ділитися цією історією – хто не повірить, хто вирішить, що хвалюся… А вам мені її приємно розповісти.

Зелений чай випитий, історія завершена.

-Ви зараз одна? – запитала Ольга.

-Так, якось не склалося.

-Ось і я одна. Ніяк не можу його забути.

Катя кивнула.

-Пам’ятати треба. Але життя не стоїть на місці.

Ольга промовчала – вона мала саме таке відчуття, що вже п’ять років її життя стоїть на паузі…