Коли Микола загульбанив і не з’явився на вокзал, а він з родиною мав їхати на відпочинок, для Люди це стало останньою краплею і вона подала на розлучення.

Спочатку у Люди, як у ініціаторки розлучення, виникло приємне відчуття свободи.

Добре ж як! Ніхто вночі по будинку не ходить, з друзями на кухні не гульбанить, дверцями холодильника не гримає, не вмикає посеред ночі світло.

Проте, пройшов майже рік, і гіркота самотності накрила Люду з головою.

Приємне відчуття перемоги над Миколою розтануло, і Люда задумалася про можливість створити нову пару.

Звичайно ж, вона була не зовсім самотня. У Люди був син, улюблена робота та дві подруги, перевірені часом. Але, хіба, окрім обов’язків, не хочеться ще бути коханою? Захищеною?

Люді всього сорок один, і вона сумувала від самотності з кожним днем все більше!

Чим дужче вона зміцнювалася в думці знайти собі чоловіка, тим виразніше розуміла, наскільки це непросто втілити у життя.

Ось задумаєш собі купити блакитний плащик певного фасону, і починаєш шукати. Продаються жовті, бежеві, бузкові. І блакитний, начебто, є! Тільки фасон не той…

Так і з пошуками чоловіків. Хороші, домашні чоловіки і не дивилися у бік Люди. Їм і з дружинами було добре, а гульвіси і дармоїди її не цікавили.

Краще вже одній.

Від безвиході Люда звернулася до старшого брата Бориса, мовляв, чи немає в нього когось на прикметі.

Тільки щоб не гульбанив.

Борис обнадіяв Люду, що знає такого чоловіка. І звати його Василь.

-Людочко, можеш на мене покластися! – сказав Борис.

– Василь може й не має яскравої чоловічої краси, зате людина він хороша. Запам’ятай, брат тобі поганого не порадить!

І ось стояла Люда і розглядала цього Василя.

Брат поганого не порадить?! Ага…

А він взагалі чув про красу? Василь їй зовсім не подобався.

Витягнуте обличчя, великі вуха. Високий, нескладний.

І при цьому, не гульвіса, бездітний і одразу видно, за виразом обличчя, що людина він хороша.

Люда перше вирішила, що з таким ніколи в житті не матиме справ.

А потім згадала, що це вічна проблема добрих, але не симпатичних мужиків. Жінкам же ж давай поганих красенів, на кшталт її Миколки!

І… З поваги до брата вона все ж таки вирішила спробувати.

Скільки випадків було, коли жінка когось упустила, недооцінила, а потім жалкувала!

-Стерпиться – злюбиться, – подумала Люда.

Перша побачення пройшло трохи ніяково.

Поговорили вони чемно і Василь тихенько собі пішов.

Минув тиждень і Василь зник.

Люда подумала, що мабуть зганьбилась, сказала щось не те і не шукала більше з ним зустрічей. Перед Борисом було соромно.

Та й добре, що так сталося, – думала вона.

Це вона йому не підходить. Нема чого хорошу людину ображати.

Насправді Люда не розуміла, чи хоче бачити Василя, чи ні.

Щось у ньому було. Душевність якась і справжнє чоловіче начало.

Такий не образить, навіть подумки і пробачить жінці всі слабкості. Він вихований…

І Василь таки прийшов. Прийшов з тортом і з квітами. Сказав, що несподівано відправили його у відрядження. Тому й не було його.

Так і почали вони по троху зустрічатися.

Сина Люда поки що приховувала. Не хотіла, щоб вони бачились.

Це були для неї дві різні реальності, Олег і Василь.

Одного разу Василь зголосився допомогти Люді донести додому сумки. Зустрілися вони біля магазину.

-Як все потягнемо? – спитала Люда, дивлячись на шість пакетів, які стояли на кахлі.

-Та я на машині. Он вона стоїть, – показав Василь довгим пальцем на стоянку.

-Маєш машину? Не знала, – здивувалася вона.

У той момент, коли вони завантажували все в багажник, з магазину раптом вийшов Миколка, вже явно веселий.

-Ого! Нічого собі! – почав він. – Знайшла собі мужичка, чи що!

Микола був на пів голови нижчий від Василя, але був налаштований рішуче. Він оглянув суперника з ніг до голови і цокнув язиком.

-Оце ти собі відкопала! А я із сином спілкуватися хочу! – сказав Микола й ступив уперед, явно нариваючись на сварку.

-Колишній? – тихо запитав Василь.

-Так… Іди, Миколо, а то я зараз викличу кого треба, – сказала Люда.

-Ой, боюся-боюся! Ти де собі такого викопала? – продовжував він.

Люді стало соромно перед Василем.

-Миколо, вгамуйся. Ми розлучені і тебе це хвилювати не повинно.

-Ну, я пішов! Теж мені, вказувати буде, – сказав Микола і вирушив додому злегка похитуючись.

Василь ледве стримувався, але не хотів нічого робити перед Людмилою.

А її всю аж трясло.

Вони приїхали додому й почали розбирати сумки.

-Засмутилась? – запитав Василь.

-Так, – кивнула Люда.

-Любиш його досі?

-Ні. Занадто багато він зробив за наш шлюб поганого, ще досі відшкодовую втрати…

-Зрозумів. Вибач, що спитав. Визначитися хочу, що далі? Точно його не любиш?

-Точно.

Василеві полегшало, і він заметушився.

-Ти йди зараз, відпочивай, Людочко. А я приготую свою фірмову страву. Жарке!

-Ти вмієш готувати жарке? – відкрила вона рота від здивування.

-Так, а що? – теж здивувався такому питанню Василь.

-Та нічого… Так просто… – сказала Люда і раптом заплакала

На неї навалилася напруженість останнього тижня, зустріч із Миколкою, жіноча невлаштованість…

Василь не розумів, що відбувається.

-Що з тобою? – заметушився Василь.

-Просто… Просто… За останні роки… Ніхто для мене не готував жарке! Мама тільки! А цей Микола мені таке влаштовував, гульбанив і все зʼїдав, що я готувала…

-Ти перехвилювалася, Людочко! Поспи! Тепер все буде добре. Я обіцяю.

І вона йому повірила…

Василь почав готувати. Він повернувся у кімнату, перевірив, чи Люда вкрита ковдрою.

Він прикрив штори, щоб світло не заважало відпочивати Людочці.

Вона розмірено дихала, як дитина, що наплакалася. Василь поставив рівненько її капці, немов вони кришталеві, і тихо підклав подушку…

Раптом у дверях почувся скрегіт ключа.

-Напевно, син, – подумав Василь.ʼ

Але ні. То був Микола…

Створюючи якнайменше шуму, Василь прикрив у кімнату, де спала Люді двері і пішов до входу.

Як тільки Микола зробив крок у квартиру, він негайно був виставлений назад. Тепер уже впевненою рукою.

-Спробуй тільки ще раз прийти! – сказав Василь і закрив двері.

Він замкнув двері і продовжив готувати своє жарке.

Через пів години з кімнати вийшла потягуючись сонна Людмила.

-А хтось приходив? – запитала вона. – Чи мені це наснилося?

-Наснилося. Людо, скоро будемо їсти.

Вона дивилася на нього і її очі сяяли ніжністю.

Людмила вирішила познайомити сьогодні Василя з Олегом. І змінити замок…

Ось він прийшов до неї. Її янгол-охоронець. Її опора.

-Васильку, а ти симпатичний, – соромлячись, сказала вона. – Усміхаєшся гарно. І… пахнеш…

-І ти, Людо. Одразу мені сподобалася. Тільки подумав, куди мені, негарному такому…

Люда наблизила своє обличчя до нього і прошепотіла:

-Олежик тільки через годину прийде…

-Я зрозумів… – відповів він.

…Вже через місяць вони не могли зрозуміти, як жили раніше, не знаючи один одного? Тепер вони тільки й робили, що наганяли втрачене за ці роки. Не могли наговоритись, наобніматися.

Невдовзі вони розписалися.

Найбільше новій родині радів брат Борис.

Ще б пак! Не багатьом вдається сестру з другом одружити!

Він потім часто говорив племіннику Олежику:

-Ну от! Хоч у дванадцять років, а з’явився в тебе хороший батько. Ти його не підведи. І маму. Бачиш, яка вона щаслива?

Й Олежик обіцяв, що не підведе…