Весною минулого року мене збила машина. Був перелом стегна, лежала в лікарні, тому не зустрілася з дуже важливою мені людиною, як хотілося.

Усі три місяці просиділа вдома, до мене ніхто не приходив, бо в моєму місті я зовсім не маю друзів. Після я пішла до коледжу і все було добре, я дуже добре потоваришувала з одногрупницею, ми стали жити разом.

Навчання теж дуже легке як на мене — малювати і все, поки я малюю в коледжі я і не замислююся ні про що, але там дуже нудно і, приходячи до гуртожитку, відчуваю марність свого життя, непродуктивність, нудьгу. Гуляти не ходжу, бо нема з ким, ніхто не хоче, або йдуть гуляти з іншими.

Я не спілкувалася з людиною, яку хотіла побачити з літа, лише привітала його з Днем народження, та й усе. Але я постійно про нього думаю, немає дня без думок про нього.

Він приходив до мене до лікарні, але я чудово розумію, що йому байдуже, він прийшов лише поговорити про собе як завжди, не побажав навіть банального «одужуй». Я не розумію, чому я так довго продовжую сподіватися, це безглуздо, дуже сильно, але я живу з ним щодня у своїй голові.

У грудні я почула його голос у коридорі, хоч він давно там не живе, він стукався до всіх у кімнати, навіть до мене, але я не відчинила. Просто розмовляв із кимось.

На Новий рік я його привітала, і він мене теж. Сам продовжив діалог, сам писав іноді, але все одно багато ігнорував, що мене дико засмучувало.

Я навіть запропонувала зустрітися і він погодився, але працював на той момент в іншому місті. Загалом, я розповіла йому, а він просто сказав: «прикольно, ти класна».

Загалом дуже погано, що він не може дати мені чіткої відповіді, що не хоче зі мною зустрічатися. У лютому мені довелося їхати до лікарні на операцію з на нозі, все зробили, виписали. Жахливо.

Нога зламалася через ранню виписку та неправильну рекомендацію. Я знову не змогла зустрітися з ним.

Я знову образилася на нього за його повну байдужість. Знову не спілкуюся з ним, і мені дуже погано.

Адже я не знаю чіткої відповіді, що подобаюсь я йому чи ні, тому що при спілкуванні мені завжди здавалося що так, вперше думала, що комусь подобаюся. Я не сплю ночами, плачу, намагаюся викинути його зі своєї голови, але нічого не виходить.

Що робити я взагалі не знаю, я знову сиджу вдома через перелом, знову до мене ніхто не приходить, я позбавлена потрібної підтримки та спілкування. День схожий один на інший, кожен день я все сильніше відчуваю свою самотність.

КІНЕЦЬ.