Я одна виховую дворічного сина. З чоловіком ми розійшлися. Він мав іншу родину на боці. Свого житла у нас не було, ми жили на орендованій квартирі. Тому після розлучення йти мені не було куди, окрім мами, яка жила одна у двокімнатній квартирі.

Мама у мене молода, гарна, доглянута, сучасна жінка. З моїм батьком вони теж розлучилися, коли мені було десять років. Після цього, скільки я пам’ятаю, мама весь час намагалася налагодити своє особисте життя. У неї було багато чоловіків, які її доглядали, дарували їй подарунки, зізнавалися в коханні, але все це було несерйозно. А мамі хотілося справжніх почуттів.

Коли я зателефонувала і розповіла про те, що ми з чоловіком розлучаємося, мама, звичайно, мене підтримала і запропонувала переїхати до неї. Я перебувала у декретній відпустці, зайвих грошей на оренду окремої квартири не було, тому я звісно погодилася.

Якщо говорити про мої стосунки з мамою, то вони були не зовсім прості. Як мати, вона усі свої функції виконала. Вона мене виростила, одягла, взула, дала освіту. Але на цьому все.
Безперечно, мама мене любила, але якоюсь своєю любов’ю. Мені завжди хотілося піклування, уваги, ласки, але, на превеликий жаль, саме цього я від неї не отримувала, тому що більшу частину свого часу мама була або на роботі, або займалася своїм особистим життям.

Тому, переїжджаючи до неї зі своїм дворічним сином, я не знала, наскільки все затягнеться і що з цього вийде.

Спочатку все було спокійно. На мій подив, ми добре ладнали, непорозумінь у нас не виникало. Вдень мама працювала, а я лишалася на господарстві. Іноді у вихідні, коли я з подругами виходила трохи розвіятися, мама сиділа з онуком.

Бувало, що після робочого дня вона дзвонила і попереджала про те, що додому сьогодні ночувати не повернеться. Я чудово розуміла, що в неї є чоловік, але розпитувати про нього та лізти не у свою справу, мені не хотілося. “Якщо захоче, сама розповість” – думала я.

А останнім часом мама стала якась замкнута. Я кілька разів намагалася з’ясувати, що трапилося, але вона лише відповідала, що все гаразд. Я бачила, що вона хоче зі мною про щось поговорити, але ніяк не може наважитися.

– Мам, що трапилося?

– Почала я першою розмову.

– Ти якась не така, весь час мовчиш, з нами не розмовляєш. Я тебе чимось образила?

– Ні, все гаразд, – сухо відповіла мама.

– Ну, я ж бачу, що щось не так. Давай поговоримо, – запропонувала я.

– Розумієш, у мене з’явився чоловік і у нас із ним усе серйозно, – сказала мама.

– Я щиро за тебе рада! – Усміхнулася я, – нарешті ти зустріла того, про кого мріяла!

– Так, але є одна проблема. Він не має свого житла, і Іван найближчим часом переїде до мене, – почала здалека мама.

– Це означає, що ми маємо з’їхати звідси? – сухо запитала я, – адже ти це хотіла сказати?

Мати мовчала.

– Мам, ти ж чудово знаєш, що в мене зараз немає можливості винаймати житло! На що ми житимемо?! – обурювалася я. – Ви не могли б трохи почекати з переїздом хоч пару місяців? Син піде до дитячого садка, я вийду на роботу, і ми одразу ж з’їдемо.

– Йому теж нема де жити, – стояла на своєму мама, – тому він переїжджає до мене.

– Тобто замість дочки та онука ти обрала мужика, якому нема де жити?! Все зрозуміло, – тремтячим голосом сказала я.

Сльози мимоволі котилися з очей.

– Ти вже доросла дівчинка, і маєш сама справлятися зі своїми проблемами, – відповіла мама.

– Добре, завтра я почну пошуки квартири, і найближчим часом ми переїдемо, – сказала я.

Я з останніх сил намагалася здаватися спокійною, але все всередині кипіло. Серце розривалося від болю та образи на матір. Я вирішила їй нічого не висловлювати, а сама вечорами тихо плакала в подушку. Від цих постійних переживань я стала якоюсь нервовою та смиканою. Декілька разів зривалася на сина.

Було дуже боляче усвідомлювати, що тебе зраджують вдруге, і зраджують найближчі люди. Спочатку чоловік зі своєю іншою родиною, потім мама, яка легко проміняла дочку та онука на незнайомого чоловіка. Досі не розумію, за що? Чому вони так зі мною вчинили?

На останні гроші я винайняла однокімнатну квартиру і вже за три дні ми з сином переїхали. Я знаю, що ми з моїм малюком впораємося, і все буде добре. До мами по допомогу чи щось ще я тепер взагалі не хочу звертатися.

Знаєте, мені не хочеться звинувачувати свою матір. Вона теж хоче любові та простого жіночого щастя, але, на мою думку, у житті важливіше за рідних людей, тим більше дітей, нічого і нікого немає і бути не може.

КІНЕЦЬ.