А вийшло все так, що дуже багато років ми всі дружимо однією компанією. Усі свята і дні народження святкуємо усі разом, у своєму старому дружньому колі. І ось святкуємо ми черговий день народження, на цей раз нашої подруги Марини. В гості прийшли всі, за винятком душі нашої компанії Івана з його дружиною Людмилою. Я запитала відразу тоді Марину:

“Чому Іван з Людмилою не прийшли на твій день народження, що трапилося у них?”

І Марина розповіла мені дуже дивну, як на мене, історію:

“Стала я запрошувати усіх гостей на день народження, а сама думаю собі, от якщо прийде Людмила зі своїм чоловіком, то скільки бутербродів з ікрою прийдеться мені робити? Якби прийшла б без нього, то зрозуміло, скільки людей, то стільки і бутербродів робити довелося б. Ікру то я купую справжню, дорогу, сама знаєш скільки вона коштує, гуляти, так гуляти, це ж друзі старі в гості прийдуть.

А якщо чоловік Людмили прийде, Іван, так він один і все з’їсти може. Міри він ніколи не знає, вічно голодний, за столом сидить – очима тільки й дивиться по тих усіх салатницях, як би чого ще з’їсти, і знай, все підкладає собі, так підкладає, не встигаєш підносити та підставляти на стіл. Їсть так, як ніби його вдома не годують, наче тиждень до того спеціально не їв. А коли вже збирається додому, то з собою обов’язково на доріжку покласти просить хоч щось і бажано це мають бути м’ясні страви. Лише настрій псує мені, якщо чесно! Я такого не розумію зовсім.

Минулого разу Іван прийшов і цілих три бутерброда з ікрою з’їв! Я то таке, а Наталі з Світланою не вистачило, довелося виправдовуватися, олів’є їм підкладати, так теж витрати.

Адже як раніше було, скільки гостей запрошуєш до себе додому, відповідно, стільки й бутербродів і робиш. І всі знали, що зайвого брати не потрібно, тому, що має всім вистачити, але Іванові до когось байдуже, він лише про себе думає, може тарілку підсунути до себе і з’їсти хоч всі. Хоч би з подарунків цінники знімали, а то подарують на 400 гривень, а з’їдять на всю тисячу. А бутерброди їдять, аж за щоками тріщить.

Що робити? І не покликати не можна, друзі ж, наче ми з ними вже чимало років, а покличеш потім шкодувати будеш. Ось кожен раз так! Поки готувала, все думала, як би натякнути Людмилі щодо чоловіка заздалегідь. І придумала!

Подзвонила своїй подрузі і відразу їй і кажу:

“Людо, ти з Іваном до мене на день народження прийдеш?”

“Так, – каже, – з ним, звісно, він вдома якраз, куди ж це я без чоловіка свого”.

Я помовчала хвилинку, набралася хоробрості і кажу:

“Людо, ти вже вибач, але перед виходом Івана свого погодувати можеш? А то він у тебе їсть стільки багато і чомусь тільки у мене, я годую ж для всіх”.

Людмила помовчала трохи і поклала телефон. Образилася значить, але нічого, вона відхідлива, сама знаєш її.

Але в призначений час не прийшла вона ні сама, ні з чоловіком, шкода, звісно, але нічого потім помиримося. Не вперше. Зате бутербродів всім вистачило, і всі гості будуть задоволені”.

Послухала я все, що розповіла мені Людмила в той вечір, промовчала, звичайно, але про себе подумала, це що ж з людиною відбутися має, що вона якийсь бутерброд пошкодувала для близької людини, адже ми до неї не їсти приходимо, а поспілкуватися, адже це, на мою думку, найцінніше. І краще щоб було більше друзів, ніж якихось бутербродів, нехай навіть і з червоною ікрою.

Після того, щиро кажучи, мені до Марини ходити зовсім не хочеться, можливо, вона і мені щось шкодує, або рахує скільки я з’їм виноградин чи оливок у неї. Чи варто ходити взагалі до таких людей, які тобі кожен бутерброд рахують?

Джерело