Марина була єдиною дочкою. Її сім’я у селі, де вони жили, славилася своєю працьовитістю.

– Та в них будинок – повна чаша! – нерідко говорили про них сусіди, заздрісно зітхаючи.

І то була чиста правда. Цей будинок дістався у спадок батькові Марини ще від його діда.

Його перебудували на сучасний лад, зробили усі зручності. На ділянці стояли дві великі теплиці, які давали стабільний урожай овочів. Надлишки продавали на базарі.

Батько Марини ще тримав пасіку. По його мед приїжджали спеціально з міста, що було недалеко від села.

Мати Марини працювала в сільраді, ще й кролів розводила.

Батьки привчали єдину доньку до праці з дитинства, хоча любили й балували її. Марина завжди одягалася як лялечка, її батьки не скупилися.

Коли дочка подорослішала, батьки хотіли відправити її у місто вступати в інститут, але дівчина вирішила навчатись у місцевому коледжі.

Вже потім батьки зрозуміли, чому Марина відмовилася їхати в місто. Причиною всьому були романтичні почуття, які мала дівчина до свого однокласника Андрія.

Мама була на боці дочки.

– Ми ось не вчилися в місті і нічого, добре живемо. Головне, хай у Мариночки складеться сім’я, дітки підуть, а ми допоможемо. Місця в будинку у нас багато, всі помістимося. Гроші можна заробити скрізь, якщо не лінуватися. І нехай дочка буде до нас ближче. А в місті – раптом що з нею станеться?

Так казала вона чоловікові.

Після закінчення коледжу Марина оголосила батькам, що виходить заміж за Андрія. Батьки дали своє благословення. Наречений розповідав батькам дівчини, що збирається працювати водієм, чи електриком. Їм здалося, що хлопець надійний.

Батьки Марини були трошки знайомі з сім’єю Андрія, знали, що в нього ще є дві сестри і що достаток у сім’ї Андрія був не дуже великий.

– Ну, мамо, доведеться нам потіснитися. Молодята у нас поселяться. Андрій наче хлопець непоганий, – казав Олег Павлович своїй дружині.

Ірина Гнатівна була тільки рада цьому. На весілля доньки вони не поскупилися, відгуляли із розмахом у місцевому ресторані.

Запросили всю рідню, друзів і навіть просто знайомих. Для щастя єдиної дочки батькам було нічого не шкода.

Серце Ірини Гнатівни аж застигало, коли вона дивилася на дочку у весільній сукні.

– В добру путь, люба, – тихо шепотіла вона.

– Не плач, все в нас буде добре, – підійшов до неї чоловік. – Краще пригуби ігристого за щастя нашої Мариночки. Молоді будуть жити з нами, тож ще знадобляться твої сили.

Ірина Гнатівна згідно кивнула головою, нишком витираючи очі.

Батьки Марини постаралися створити максимально комфортні умови для молодої сім’ї. Дівчина вона була працьовита і розумна. Виявилося, що іноді те, що закладено природою й вихованням, не може зіпсувати навіть безмежну батьківську любов.

Марина за характером була лідеркою, вона вміла постояти за себе і вміла поставити кого треба на місце.

Знала б цю рису невістки майбутня свекруха, то не хвалилася б перед усіма, як упіймали вони птаха щастя за хвіст – син одружується з багатою нареченою, тепер і вона з доньками зможе свій бюджет підправити.

– А як інакше? – посміювалася вона.

– Що мій син скаже, те й буде! А йому я скажу, що і як треба. Перший обов’язок сина – піклуватися про свою матір.

Після весілля Ганна Андріївна прийшла із візитом до молодих.

– Подивлюся, що можна забрати нам для користі спільної справи, – подумала вона. – Он скільки у них подарунків!

Ганна Андріївна спеціально обрала час, коли батьків Марини не було вдома.

Вже перед обідом вона стояла біля хвіртки й чекала, коли Марина впустить її в дім.

Марина не очікувала на неї, але перший візит свекрухи в дім – це було святе.

Дівчина заметушилася, намагаючись смачніше пригостити Ганну Андріївну.

– Ви сідайте, як вам зручніше! Ось у нас до чаю торт, печиво, мед, – гостинно запропонувала Марина.

– Та ти не соромся, давай, що ще є смачного у вас, викладай, – раптом зупинила її свекруха.

– Що смачного? – здивувалася та. – Є борщ, сама приготувала… Ось збиралася робити печеню. Хочете плову? Мама готувала вранці перед роботою. Зараз салат швидко зроблю.

Марина була збентежена. Їй хотілося догодити цій, по суті, незнайомій літній жінці.

– Плов із борщем я і вдома поїсти можу. А чи немає в тебе ковбаски копченої, рибки червоної? Якби в мене було стільки грошей, я б щодня ікру ложками їла, — невдоволено сказала Ганна Андріївна, поглядаючи на холодильник.

– Ну гаразд, давай свій торт з медом, і чайку завари міцнішого, – закомандувала вона.

– Ти тут поки що накривай на стіл, я зараз на хвилинку вийду в справах…

Свекруха вийшла з кухні. Марина постелила гарну скатертину на стіл, дістала чайний сервіз, який мама тримала тільки для гостей. Уважно оглянула холодильник.

– Є ще виноград – буде шикарно, – подумала вона.

Марина заварила чай і сіла за стіл, чекаючи на прихід Ганни Андріївни. Минуло вже п’ятнадцять хвилин, як та пішла. Але тієї все не було.

Марину вже розібрала цікавість. І чим же ж таким важливим так довго займається її новоспечена свекруха в їхньому будинку?

Марина вийшла глянути, де там ходить Ганна Андріївна, зайшла у спальню й очі вирячила від побаченого.

Свекруху вона побачила у себе в кімнаті біля величезної шафи купе.

Дверцята шафи були відчинені. Мати чоловіка діловито метушилася біля шафи, знімаючи з вішалки одяг. Вона оглядала речі і розкладала їх у три купи, що лежали на дивані. Ганна Андріївна була так захоплена, що навіть не помітила, як увійшла Марина.

Дівчина здивовано спостерігала за діями свекрухи. Ганна Андріївна акуратно знімала з вішалки одяг, ретельно оглядала тканину, переглядала на світлі, чи є якісь дефекти, потім прикладав річ до себе і з задоволеним виразом обличчя відкладала її.

Особливо уважно мати Андрія розглядала нові речі з етикетками, задоволено кивала, побачивши ціни на них.

– Ганно Андріївно, а можна поцікавитися, навіщо ви мої речі берете з шафи й розкладаєте їх на дивані? – запитала Марина.

Відповідь свекрухи вразила її.

– Та ось сортую речі, кому що дістанеться. Ці речі я відклала для себе, ось це для моєї старшої дочки якраз по зросту все підійде, а це для моєї молодшої. Так, а що ти маєш з верхнього одягу? Плащі, куртки, – із задоволеним виглядом запитала Ганна Андріївна.

Марина не могла вимовити й слова. Вона дивилася на свекруху і не могла повірити ні своїм очам, ні своїм вухам.

Ця жінка прийшла в їх дім і безцеремонно порпається у чужих речах! Та ще й збирається забрати їх собі!

А свекруха, бачачи, що Марина мовчить, продовжила.

– Ну, начебто не перший раз достатньо, бо не донесу додому. У тебе є великі пакети? Давай неси сюди, складатиму…

Марина нарешті отямилася.

– Ви у своєму розумі?! З чого ви собі вигадали, що я віддам вам мої речі?!

– А ти не жалій. Он у тебе скільки речей, можеш, і поділитись із сестрами. Все-таки ти в нашу родину зайшла, от і маєш показати повагу. А заслужити її треба подарунками. Чи батьки тебе не навчили? Ось скажи спасибі, що я тебе напоумила. Неси пакети.

Марину це остаточно вивело із себе. Вона підійшла до свекрухи. За кілька хвилин Ганна Андріївна була за хвірткою.

– І щоб вашої ноги в моїй хаті більше не було! – вигукнула Марина.

– Треба ж, пошкодувала рідні! Я ось синові все розповім, ти ще пошкодуєш про це! – теж вигукнула Ганна Андріївна.

У відповідь вона тільки почула гучний стукіт вхідних дверей, які зачинилися.

Кілька годин Марина металася по дому і не могла заспокоїтися.

Прийшов Андрій, вона розповіла йому подробиці візиту його матері.

– Правильно зробила, – сказав він. – Я і своїх сестер не раджу впускати сюди, можуть непомітно взяти, що погано лежить.

Марина тільки ахнула.

– Що вдієш, така рідня в мене. Їм говорити щось марно – не зрозуміють, – додав він.

…Свекруха більше не приходила. Сестри Андрія набивались в гості, але далі хвіртки Марина їх не пускала.

З Андрієм вони жили дружно. А після того візиту свекрухи, дорогі ложечки таки зникли…

КІНЕЦЬ.