В свої 48 років я поставила 2-х дітей на ноги, забезпечила їх житлом, а для себе – відкрила невеличкий бізнес, щоб мати з чого жити.

Через це мій чоловік зі мною розлучився. Уявляєте? Він би мав мені дякувати за те, що я так підняла нашу сім’ю, а він мені сказав, що невідомо чим я в Італії займалася, бо звичайні заробітчанки дітям передають макарони і євро, і на тому все.

Я спочатку пробувала йому пояснити, що я, на відміну від інших заробітчанок, бралася за найважчі роботи – в основному я доглядала літні подружжя, де дружина або чоловік були лежачими, а бувало, що й двоє, і за це я отримувала не тисячу, а півтори і більше тисяч євро.

Всі гроші я на купку складала. Та я собі каву шкодувала купити. Ніхто не вірить, що я за 20 років в Італії, жодного разу не пила каву в кафе, хоча вона там коштує всього-навсього півтора євро.

Ось так я і розбагатіла – просто все зароблене відкладала, нічого на себе не витрачаючи.

Заміж я вийшла рано, у 18 років я вже стала матір’ю своєї донечки, а ще через рік у нас з чоловіком народився синочок.

Прожили ми у шлюбі 10 років, і хоч ми між собою жили непогано, ніколи не сварилися, та мене не влаштовувало те, що ми живемо занадто бідно.

Ну що це за життя – разом із свекрухою, у її ж будинку, де вона – повноправна господиня, а ти – “ніхто”.

І якщо чоловіка все влаштовувало, бо дім у його батьків був великий, комфортний, то мені не хотілося так жити, і я стала прямо про це говорити, стала наполягати, щоб чоловік рухався, їхав кудись на заробітки.

Але свекруха і чути нічого про це не хотіла, вона мені сказала, що якщо мені треба, то я сама і маю їхати.

Вона не думала, що я сприйму її слова аж так близько до серця, адже на той час наші діти були ще доволі малими.

Та я налаштувалася серйозно, вирішила, що поїду на заробітки в Італію, а діти не пропадуть, вони ж з татом залишаються. Та й свекруха, попри всі її дивності, дуже хороша господиня, турботлива бабуся, яка завжди дуже добре ставилася до онуків.

Отож, за свої заробітчанські гроші я наших дітей вивчила, і донька, і син вчилися в медичному університеті на платній формі.

Потім я купила дві однакові квартири поряд – сину і доньці. Коли вони одружувалися, то відразу пішли жити в своє житло. І весілля, до речі, теж були зроблені за мої гроші.

Та, попри всі мої старання, для моїх дітей тато – добрий, бо був весь цей час з ними, а я – погана, бо залишила їх малими напризволяще, і поїхала в Італію. Наче, я туди відпочивати поїхала.

– Та якби не мої заробітки, де б ви зараз були? – питаю їх.

А вони мовчать, але таки своєї думки не змінюють, бо я продовжую їм допомагати, адже тепер у мене є свій невеликий бізнес, який непогано розростається, і тепер я маю вдома такі гроші, що мені в Італію вже не треба їхати.

За заробітчанські гроші я спочатку магазин відкрила з італійськими продуктами, все сама з Італії привозила.

А через кілька років мені вдалося доволі дешево придбати шматок землі, де мені прийшла в голову ідея збудувати невеличкий мотель.

Мені довелося трохи побігати по різних інстанціях, адже будівництво – справа непроста, але мені все вдалося.

Мій бізнес пішов добре, бо у нас місто туристичне, і я завжди маю бажаючих проживати в мотелі, номери ніколи не пустують.

Магазин з італійськими продуктами теж досі працює і приносить прибуток.

Всього цього я досягла, бо вмію “крутитися”, а не сиджу на місці і чекаю, поки мені хтось щось дасть.

Але мої найрідніші люди – чоловік і діти, цього не оцінили.

Чоловік розлучився зі мною, бо вважає, що я “не таким” шляхом заробила ці гроші.

А для дітей я – погана мама, для якої матеріальні блага важливіші за них.

Якось так. Мені ще і 50-ти нема. Я багато працюю, і вже багато маю. Та не маю основного – любові і підтримки від рідних людей.

Через це мені дуже прикро. Іноді, настільки руки опускаються, що мені нічого не хочеться. Як жити далі, я не знаю.

Як мені переконати чоловіка і дітей, що робила все це я не лише заради себе, а заради нас всіх?

Джерело