Я не маю своїх дітей. Із заміжжям теж якось не склалося. Двічі пробувала збудувати особисте щастя, але нічого не виходило.

Один чоловік відчайдушно зраджував. А другий щодня підвищував голос і встановлював права, не міг жити без конфліктів та розпускання рук.

Я розумію, що з моєю делікатністю і замовчуванням невдоволення можу будь-кого перетворити на зухвальця. І все-таки раніше сподівалася на те, що зустріну інтелігентну людину. Є ж десь чоловіки, які добре виховані, не біжать за першою зручною можливістю?

Хоча я посадила собі на шию не лише осіб чоловічої статі. Абсолютно всі мої подруги та родички так і намагалися мною скористатися. Це вже доля. Тож я просто відгородилася від людей. Збереглися стосунки лише з рідною сестрою. Вона за мене щиро хвилювалась.

– Іро, і чому ти не спробуєш збудувати сім’ю ще раз. Тобі трохи за тридцять, ще молода. Це в мене четверо дітей, і я розміняла п’ятий десяток, – переконувала сестра вийти заміж знову. Але я відмовлялася.

Бути самостійною простіше, ніж бути з кимось. Бути з кимось – це моральна та фізична робота, і, як кожна робота, вона винагороджується. Винагорода приходить у вигляді тепла та турботи, матеріальних благ, усвідомленого та продуктивного існування. Але мені, якщо що й прилітало у відповідь, то тільки капості та негатив. Я в цьому звинувачую лише себе, як вже пояснила вище.

– Багато хто не вміє вибирати або поспішає і вибирає не тих, – жартувала я.

– Добре, щоб тобі не було самотньо, я поки що поживу у тебе з дітьми. А мою квартиру здамо і житимемо на ці гроші. Ти зможеш відкладати свою зарплатню. Назбираєш гроші на відпочинок. Може, там у результаті з кимось познайомишся! Добре? – Запитала мене Поліна.

Мені було трохи страшно, що в мою трикімнатну квартиру раптом увірветься ціла купа людей.

І я, і Поліна виросли у тісній хрущовці. Це вже потім батько раптом пішов у бізнес і купив нам по квартирі. Жаль тільки, що він швидко згорів у процесі заробітку грошей. Склалося враження, що він мав завдання виконати перед нами матеріальний обов’язок і якнайшвидше закінчити земний шлях. З мамою вони ніколи не ладнали.

Дитячий страх тісноти та скандалів буквально просочився у кожну клітинку.

Думаю, такий страх є у кожної людини, яка у родині не мала навіть своєї кімнати, а жила у прохідній “залі” або ділила кімнату з братом чи сестрою, потім пройшов етап навчання в університеті із чотирма сусідами в одній кімнаті гуртожитку. Мені ще пощастило: адже зрештою не доводилося підлизуватися до свекрухи чи чоловіка через матеріально-житлове приниження.

Тато подбав про мене та сестру. У мене вже двадцять п’ять років тому з’явилася квартира.

Та й мізками Бог не скривдив. А от як живуть жінки, які все життя підлаштовуються під господарів житла, навіть уявити страшно.

Отже, мене зовсім не лякала самотність.

Був досвід самостійного проживання до та після шлюбу (одного та другого). Самій піти в кіно чи поїхати відпочивати мені не страшно та не нудно.

І все-таки я відповіла Поліні згодою. Я знала, що вона – людина горда. І розуміла, що зараз, після розлучення та втрати роботи, має серйозні матеріальні складнощі. Тож я не стала принижувати її розпитуваннями.

Першого ж місяця з’ясувалося, що не вийде накопичувати жодну свою зарплату. На дітей витрачалося море грошей. Я розумію, що вони – мої племінники. Але я мимоволі почала запитувати себе, чому я маю оплачувати зі своїх грошей дорогі гаджети та модний одяг і жертвувати особистим спокоєм. Адже я не народжувала цих дітей.

Звичайно, з мого боку це було егоїстично, але вже на другий місяць крику, шуму, гама, постійних вимог підлітків, я сказала Поліні:

– Поль, ти знаєш, як я тебе люблю. Але я опинилася у складному становищі. Робити зауваження твоїм дітям не можу. Та якби й робила, то вони б мене не слухали. Але вони перетворюють мою квартиру на якийсь стадіон. І ще на них витрачаються усі мої гроші.

– Ти що, думаєш, що я свої гроші та плату за оренду ховаю? Знаєш, скільки йде! Я тобі всі чеки зберу, – образилась Поліна.

– Ні, річ не в чеках, просто я не хочу більше жити з моїми племінниками. Вони мене дістали. Я не робила вибір бути багатодітною мамою, – я намагалася висловлюватися якомога делікатніше.

Але все одно не обійшлося без сліз, образ та з’ясування стосунків. Тільки через пів року сестра нарешті з’їхала. І я зітхнула з величезним полегшенням.

Я погодилася давати їй щомісяця суму, яку вона отримувала раніше за оренду своєї квартири. Начебто я не повинна відчувати себе винною. Але хотілося їй допомогти. Я отримую досить не маленьку заробітну плату. Тож це не проблема. Вважаю, що уклала вигідну угоду.

Чула, як один із племінників-підлітків назвав мене тихенько “бездітною тітонькою-жадюгою”. Звісно, неприємно, що сестра так погано виховує дітей. Але оскільки тепер вони живуть не в мене, то це на щастя перестало бути моєю справою.

Я щаслива тепер у моїй самоті. І коли мене питають знайомі, чи не хочу я впустити в моє життя сімейне щастя, то нервово сміюся.

Я не рекомендую самотність іншим людям. Але думаю, що є тендітні створіння, як я, які просто живуть і вже цим фактом безпроблемного існування роблять подвиг. Тому що я могла б навішувати на когось мої проблеми, але не псую людям життя. І годі з мене!

КІНЕЦЬ.