Нам із чоловіком вже за шістдесят років. Ми обидва на пенсії, із близьких родичів у нас залишилася лише рідна онука Аліна. Так склалося, що її батьків досить рано не стало, тому її вихованням цілком і повністю займалися ми.

Внучка завжди росла на радість нам. Була розумницею та красунею. Школа із золотою медаллю, університет із червоним дипломом, гідна робота. Коротко кажучи, завжди було чим похвалитись перед сусідами. І найголовніше – вона завжди до нас прислухалася і дотримувалася наших порад.

Ще на першому курсі внучка познайомилася з хлопцем, на ім’я Мишко. Вони одразу закохалися один в одного, почали зустрічатися, а з другого курсу і жити разом. У нас до хлопця внучки претензій ніколи не було, Мишко – славний хлопець.

Тільки ось роки йшли, а їхні стосунки начебто зупинилися на одному місці. Він не пропонував Аліні одружитися, вони навіть не обговорювали своє спільне майбутнє. Нас із чоловіком це, звичайно ж, не могло не хвилювати. Ми були в повній впевненості, що Мишко морочить голову внучці.

При цьому, коли ми намагалися заговорити з нею про це, вона все сприймала в багнети.
– Алінка, ну ви ж вже три роки разом! Багатьом парам і року достатньо, щоб дізнатися один одного. Ти зовсім з ним про це не розмовляєш? – Допитувалася я.

– Бабуся, мені плювати на решту пар. Я Мишка люблю, він мене теж. Що ще тобі потрібно? У наш час, на відміну від вашого, одразу після навчання у шлюб не пірнають, а займаються самореалізацією, – заявила у відповідь онука.

Мені цього було не зрозуміти, але я намагалася себе стримувати. Все-таки стосунки у них були чудові, нас нічого не бентежило. Чи, може, справді звичаї у молоді такі. Я намагалася менше заводити ці розмови, але іноді стриматися не виходило.

І ось, нарешті, вдача! Минулого року, аж через вісім років стосунків, коли їм було майже двадцять сім років, Мишко зробив Аліні пропозицію! Щастю нашому з чоловіком не було меж. Здавалося, головний душевний біль зник. Але нова проблема не забарилася.

Внучка заявила нам, що вони не мають наміру грати весілля! Просто розпишуться, а потім поїдуть відпочивати. Краще вони витратять гроші на відпочинок, ніж на те, щоб нагодувати цілий натовп далеких родичів.

Логіка в словах онуки, звісно, була присутня. Але ми з її дідусем все одно були шоковані. Як же так? Просто взяти та начхати на всі традиції! Адже весілля один раз у житті, це такий день, який запам’ятається всім. Але Аліна з Мишком не хотіли слухати жодних наших доводів.

Але з цим ми змирилися. Головне, тепер наша онука та її хлопець стануть чоловіком та дружиною. Ну а те, що урочистості не було, це ми пережили.

І ось днями на нас чекало нове потрясіння. У розмові з онукою я згадала, що все відбувається вчасно. Якщо вона пізно вийшла заміж, отже так було потрібно. Та й для дітей зараз найкращий час. І здоров’я ще є, та й голова вже на місці.

– Бабуся, та ми якось не плануємо дітей. Може, колись через кілька років. І то не факт, – приголомшила нас Аліна.

– Внучко, та що ти таке кажеш? Невже й тебе торкнулася ця нова мода? Як там ці люди називаються, які дітей ненавидять? – відповіла я.

– Не нагнітай. Я просто сказала, що ми не готові. Можливо, колись це станеться, – спокійно відреагувала онука.

– Та що означає колись? Тобі скоро тридцять років! Ти що, хочеш на старість років залишитися самотньою? – Не витримала я.

– Бабуся, вистачить набридати нам своїми порадами! Ми – не ви! – Заявила Аліна і пішла, голосно грюкнувши дверима.

Увечері я все розповіла чоловікові. Він був у шоці не меншому за мій, але закликав мене заспокоїтися. Сказав, що нинішня молодь зовсім інша.

А мені дуже важко з цим змиритися. Я готова була терпіти той факт, що Аліна з Мишком довго не одружувалися, що не зіграли весілля, як належить. Але ось небажання мати дітей – це в моїй голові ніколи не вкладеться!

При цьому внучку мучити своїми поглядами теж ніяк не хочу. Навіть не знаю, що тепер з усім цим робити.

КІНЕЦЬ.