“Ось і пенсія прийшла” – думала Анастасія Петрівна, розглядаючи себе в дзеркало. Дітей немає, чоловіка також. Декілька подруг якось розгубилися на життєвому шляху, та й не хочеться зайвий раз маячити на горизонті, у всіх сім’я, онуки, а в неї що? Правильно – нічого.

Хотіла сказати “ні колу, ні двору”, але квартиру мала. Влаштувалася після закінчення технікуму до місцевого поштового відділення. Спочатку працювала листоношою, але поступово виросла до начальника відділення.

Багато історій бачила, чула. Пошта в них у невеликому містечку була своєрідним “пунктом збирання інформації”. Сюди люди приходили оплачувати квитанції за ЖКГ, виписувати та купувати газети, отримувати та надсилати листи, посилки.

Поки люди стояли в черзі встигали розповісти, як краще зберегти врожай, де зібрали найбільше грибів, яка молодь нині пішла, аж до роботи президента країни, і, як би вони проступили на його місці.

Ось тоді всім добре було б! Що вони розуміють у житті простих людей, ці чиновники? Анастасія Петрівна згідно кивала, паралельно роблячи свою роботу. Так і дні минали.

З настанням пенсійного віку її з шаною проводили на заслужений відпочинок. Вручили букет квітів, якийсь папір подяки, і все – ви вільні. Пора поступатися місцем молодому поколінню. Вона зібрала дівчаток із відділення та пару знайомих у місцевому невеликому кафе, відзначити свій ювілей та пенсію. Слово яке – пенсія…

З такими думками Анастасія Петрівна накинула пальто і вийшла в магазин неподалік, продуктів для себе і кішки Зефіруи купити. Купила свіжого хрусткого хліба, вершкового масла, молока, цукерки “Ромашка” до чаю, корм для пухнастої вихованки і пішла додому. І лише потім помітила у під’їзді у себе в поштовій скриньці листа. Треба ж від кого?

Зайшовши в квартиру, вона не роздягаючись прямо в коридорі відкрила конверт.

Там повідомлялося, що їй потрібно було підписати якісь папери для набуття спадщини. Троюрідна тітка, яку вона у вічі не бачила, залишила їй будиночок у селі на околиці області. Її діти, які виїхали назовсім в Америку і облаштувалися там, відмовилися від такого “багатства” на користь наступного спадкоємця спадщини.

– Видно така сама одиначка, як я була. І чому про неї я не чула?

Нечисленні родичі ніколи про неї не згадували, а зараз уже й запитати нема в кого.

– Ну що, Зефірко, переноску треба тобі купувати, – Анастасія Петрівна ласкаво погладила кішку, яка витончено вигнувши спину, прихильно підставила її для чухань господині – зі мною поїдеш, як улагоджу все … якщо звичайно, це не помилка.

Помилки не було. Будиночок у далекому селі тепер належав їй. Жінка подивилася в інтернеті на карті, де це знаходиться і як туди дістатися. Радість яка! Туди електричка йде один раз на тиждень!

Зібравши необхідні речі, переноску з кішкою Анастасія Петрівна за кілька днів вирушила на вокзал.

Давно вона не була тут! Востаннє кілька років тому їздила зі знайомою на її дачу, допомогти зібрати останні яблука. У листопаді справа була, точно! Вони тоді зібрали п’ять мішків ароматної антонівки.

Знайома потім понад половину сусідам віддала – куди їй стільки. Анастасія Петрівна привезла дві великі сумки яблук. Запах стояв – ммм! Шарлотку дівчаткам на роботу до чаю приносила, ох, і хвалили напарниці її куховарство!

І ось зараз знову тут на вокзалі. Настрій одразу піднявся. У поїздках, хай навіть у сусіднє місто, завжди радісно їхати. Ось її платформа. Диспетчер з гучного зв’язку оголосила, що електричка затримується і Анастасія Петрівна прихопила в місцевому кіоску кросворди та кілька журналів. Влаштувалася зручніше у кріслі залу очікування.

-Надовго, цікаво, затримається електричка, не знаєте? – на сусіднє місце присіла миловидна жінка практично одного віку з Анастасією Петрівною – я просто поряд стояла, коли ви квитки брали до Калинівки. Мені ж туди.

-Я не знаю. Їду тиди вперше.

-Так? Я там майже всіх знаю. А ви до кого?

– Жінка з посмішкою дивилася на співрозмовницю.

-Так вийшло, що будинок там мені дістався у спадок від родички, про яку я навіть не знала. Ось як буває… Давидівна Марія Іванівна її звали.

Брови попутниці злетіли вгору, очі округлилися:

-Правда? Ви виходить родичка Марії Іванівни? Оце так! Я її дуже добре знала, ми навіть працювали разом. Вона, звичайно, старша була, але це не було на заваді нашій дружбі. Мене Зоя Іванівна звуть.

-Анастасія Петрівно, дуже приємно – жінка приклала руку до грудей, – як здорово зустріти людину, яка знала мою родичку.

-Та ми, до того ж сусіди!

-Ось мені пощастило сьогодні! Спасибі Господи, – Анастасія Петрівна тихо засміялася.

Диспетчер оголосила про прибуття електрички, і жінки, взявши свою поклажу, рушили на платформу.

-Ой, у вас там кішечка? – запитала Зоя Іванівна показуючи на переноску супутниці, коли вони сіли на свої місця.

-Так, Зефірка.

-А у мене кіт Рижик живе, я його після того, як не стало Марії Іванівни собі взяла.

Анастасія Петрівна трохи посунулась до нової знайомої і тихо сказала:

-А розкажіть мені про неї. Нам їхати майже чотири з половиною години…

-Із задоволенням, – погодилася Зоя Іванівна.

Сама я приїхала до Калинівки давно, років двадцять тому. І одразу влаштувалася до місцевого дитбудинку працювати вихователем. Там ми й познайомилися з Марією Іванівною, вона там працювала щось начебто сестри-господарки. Її дуже любили всі дітлахи від малого до великого. І не дивно! То була людина широкої душі. Вона завжди допомагала вихователям у їхній нелегкій праці. Ми взагалі всі як велика родина.

У дитбудинку, звичайно, по-різному бувало. Різні діти туди потрапляли. Хто змалку, хто старший. Клубок найрізноманітніших доль у наших вихованців.

У Марії Іванівни своїх дітей не було. Коли до нас потрапили брат із сестрою Микитенки вона якось одразу з ними потоваришувала. Дітям було 13 та 15 років – нікого не було в них. Не стало батьків, а рідних більше нема. Ось Марія вже не знаю як, догляд над ними взяла, вона тоді вже у віці була, ну як ми.

А ось ці діти… вони ж домашні. Коли туди потрапляють вже у свідомому віці, так би мовити віці, все ж таки відрізняються від тих, які з народження там живуть.

Зоя Іванівна зітхнула, дивлячись у вікно на дерева, що пролітали повз.

Вони виросли, потім улаштувалися в якусь іноземну фірму, потім поїхали до Америки. Кликали до себе Марію Іванівну, але куди там! Вона відмовлялася!

– Не потрібні мені це, я тут свій вік доживатиму, –  говорила вона.

Потім, коли діти поїхали вона до дитбудинку постійно передавала в’язані шкарпетки та рукавиці. Красиві такі!

Зоя Іванівна принишкла. Електричка несла їх все далі.

І ось з’явилися вогні Калинівки.

Попутниці вийшли і попрямували вздовж дороги, а потім вийшли на широку вулицю приватного сектора. Будинок, який показала новоспечена сусідка Анастасії Петрівні, відразу сподобався. Він був дерев’яний, невеликий.

– Ключі я вам дам, у мене залишилися, – сказала Зоя Іванівна.

Через кілька хвилин вона винесла ключі та віддала їх новій господині.

Анастасія Петрівна відчинила двері і зайшла всередину. Пошарила рукою по стіні, знайшла вимикач. Кішка Зефірка вийшла з коридору з таким виглядом, ніби завжди тут була. Обстановка була скромною, чистою, затишною, ніби господиня зовсім ненадовго вийшла…

Спадкоємиця обжилася майже одразу. Витерла пил, протерла підлогу. Розклала речі на полиці у шафі. Наступного дня прибрала гілки у старому яблуневому саду. Протопила грубу. У великій скрині вона знайшла багато пряжі, спиці. Руки відразу згадали як в’язати, хоч вона робила це не часто.

“Треба ж, яка родичка була в мене чудова, а я і не знала про неї нічого” з жалем думала Анастасія Петрівна. Періодично заходила Зоя Іванівна, вони стали приятельками, багато виявилось у них спільних тем.

Анастасія Петрівна швидко прижилася і вже за півроку практично переїхала до свого нового будинку. Якось вона зайшла до Зої Іванівни із величезним пакетом.

-Я тут дещо принесла – з хитрою посмішкою промовила Анастасія Петрівна і відкрила показуючи вміст. У пакеті рівними рядами лежали в’язані шкарпетки різного розміру і пухнасті різнокольорові рукавиці.

Зоя Іванівна затулила руками обличчя та заплакала. Потім, швидко заспокоївшись, промовила:

-Дякую вам велике, якраз холод настав. Завтра віднесу все дітлахам.

Анастасія Петрівна хитро посміхнулася і сказала:

-А я завтра в місто їду. Пряжа вся закінчилася, треба ще купити.

Сусідки дружно розсміялися та обнялися.