– Ось адреса. Жінка, 78 років, самотня, … – Галина Петрівна написала Марії список необхідного та адресу.

Маша працювала соціальним працівником, їй було 28 років. Вона закінчила інститут. Після навчання дівчина довго не могла знайти роботу за спеціальністю, але ця посада їй підходила.

Марія була простою скромною дівчиною, витрачати на себе багато вона не звикла. Жила Марія удвох із мамою в однокімнатній квартирі. Про батька вона нічого не знала. Мама ніколи їй не розповідала.

– Якщо він за 28 років не поцікавився моїм життям, значить я йому і не потрібна, думала Марія.

Була в їхньому фотоальбомі одна стара фотографія. На ній була молода мама та якийсь хлопець. Мама на запитання про цього хлопця відповідала, що це її однокласник.

Марія приїхала за вказаною адресою. Ніна Вікторівна довго не відчиняла двері.

Марія терпляче чекала, не йти ж назад. Літня жінка повільно дійшла до вхідних дверей.

– Здрастуйте, Ніна Вікторівна. Я – Марія, соцпрацівник, – привіталася вона, стоячи на порозі.

– Привіт, заходь, заходь, – запросила Ніна Вікторівна.

Квартира була простора, 4 кімнати, затишна та чиста. Меблі були старі, і ремонту тут давно не було. Марія насамперед запитала, як себе почуває літня жінка.

– Добре, – відповіла Ніна Вікторівна.

Марія прибралася на кухні, розклала покупки та поставила чайник.

– А у вас дітей немає? – запитала за чаєм Марія.

– Син у мене був, Павло, не стало його 10 років тому. А більше в мене немає нікого, – сумно відповіла старенька.

– Вибачте, – тихо сказала Марія.

– А ти чого собі таку роботу вибрала. Ходиш тут до стареньких. А молодість швидко проходить, – підтримала розмову Ніна Вікторівна.

– Та мені подітися нема куди. Важко зараз знайти роботу, – пояснила Марія.

– А я все життя технологом на фабриці пропрацювала, – похвалилася старенька.

Марія звернула увагу на фотографії, що висіли на стінах і стояли у серванті. На одній була молода Ніна Вікторівна. У цій старенькій важко було впізнати струнку дівчину, що дивилася з фотографії. На інших фотографіях стояли хлопці та дівчата, схоже, це були її однокурсники. У спальні висіла фотографія малегької дитини.

Наступного разу, коли Марія прийшла до Ніни Вікторівни, вона принесла їй пенсію та ще деякі продукти.

– Щось я себе сьогодні відчуваю не дуже, – поскаржилася бабуся.

– Може швидку викликати? – Запитала Марія.

– Ні, ти краще пошукай мої піґyлки в комоді.

Марія відкрила комод. Почала шукати, там були рахунки та старі записники.

– Подивись у синій коробці, Марійко, – раптом сказала бабуся.

Марія дістала зверху коробку, і з неї випала фотографія. Дівчина підняла її та застигла.

Така сама фотографія була у них у альбомі. На ній молода мама в літній сукні стояла поряд із високим хлопцем. Можливо, цей хлопець – син Ніни Вікторівни, її тато.

Прийшовши додому, Марії не терпілося розповісти мамі про фотографію, яку вона знайшла. Жінка тяжко зітхнула.

– Так, не хотіла я тобі розповідати. Так, це твій батько. Ми з ним зі школи зустрічатися почали. Я завагітніла. Молода була, не розумна. Думала він любить мене. А він до Америки поїхав, залишив мене. Навіть не написав жодного разу, жодної копійки не вислав.

– А ти не пам’ятаєш, як звали його матір? – запитала Марія.

– Ніна здається, а по-батькові не пам’ятаю, – відповіла мама.

– Це точно вона, – подумала Марійка.

Коли Марія вкотре прийшла до Ніни Вікторівни, їй захотілося докладніше поговорити про її сина.

– Павло… Вивчився він на інженера, – почала старенька.

Марія згадала, що мама вчилася там же.

– Роботу тут знайти не міг. Поїхав до Америки за кращим життям, – пояснила Ніна Вікторівна.

– А дівчина в нього була, – поцікавилася Марія.

– Була, мабуть, він мені не розповідав.

– І що ж далі?

– Та не вийшло в нього там нічого. Потім додому повернувся, сильно загуляв. Від цього і не стало мого Павлика, – на очі бабусі накотилися сльози.

Вдома Марія розповів усе це матері.

– Мамо, ти маєш з нею познайомитися. Давай з’їздимо до неї, будь ласка, – просила вона.

– Та навіщо зараз це все ворушити, майже 30 років минуло, – у голосі мами відчувалася образа.

– Мамо, вона зовсім самотня, мені її так шкода.

Дівчині таки вдалося її умовити. Вони приїхали додому до Ніни Вікторівни.

– Здрастуйте, Ніно Вікторівно, Я – Ірина.

– Доброго дня, Ірино, привіт, Марійко. Заходьте. Не очікувала, що доля на старість років мені такий подарунок зробить. Ти на мене образи не тримай. Не знала я, що Павло тебе залишив вагітну. Він як до Америки поїхав, зі мною не спілкувався.

Бабуся розплакалася.

Ірина зрозуміла, що її провини в цьому і в справді немає. Її стало шкода стареньку. Та й минуле вже не змінити.

Марія та Ірина переїхали до Ніни Вікторівни. Бабуся більше не почувала себе самотньою. Квартиру Ірини вони продали, за ці гроші купили невелику дачу.

Все літо тепер утрьох були на свіжому повітрі. Життя Ніни Вікторівни стало яскравішим, вона отримала справжню родину. Вона не могла повернути минулі роки, проведені на самоті, але дуже цінувала ті дні, які вона тепер проведе в колі рідних людей.