Її звали ніжним ім’ям Фанні. Щосуботи вона приходила на обід до племінника та його сім’ї. Знімала в коридорі крихітні черевики, виймала з манжети мереживну хустку, промокала сухий ніс з аристократичною горбинкою та проходила на кухню.

Там віддавала незмінний пиріг «Мрія» і йшла довго та старанно мити руки. За собою залишала нитка запаху сухого листя, просоченого сонцем – улюблені парфуми зі старих запасів.

Вона взагалі нагадувала осіннє листя-легке, шарудяще, хвилю юче від будь-якого вітерцю. Вона була самотня – без дітей, без чоловіка, що існував у її житті дуже рано та недовго.

Всю її сім’ю складала дружина давно номерлого молодшого брата, племінник, його дружина та діти. Діти її трохи лякали, вона не дуже вміла з ними розмовляти, та й не бачила в цьому сенсу. Вони жартували з неї і називали «тітонька».

Фанні приходила заради спілкування з братовою дружиною. Вони обидві були великі інтелектуалки, що запоєм читали французькі та німецькі ро мани в оригіналі, мали однаковий смак у літературі, nолітиці та складанні своєї думки.

Обидві тонко і зі смаком жартували над спільними знайомими. Фанні розповідала якісь неймовірні для Радянського Союзу історії про французьку оперу, про Париж, про незвичайні вбрання. Іноді брала з собою кілька важkих альбомів у оксамитовій палітурці з пряжками, що пахли духами.

Ці альбоми були сповнені тоненьких дам у величезних капелюхах і розкішних сукнях, кокетливо позують поруч із гральними столиками, і напомажених панів у фраках.

Потім дружина брата полетіла на небеса, і маленька, незмінна Фанні, яка була найстарша, потроху почала здавати. Племінник порадився із дружиною та перевіз її до себе. Вона тихенько жила у своїй кімнаті, за давно заведеним розкладом.

Перед обідом обов’язково обсмажувала хліб над газовою конфоркою, щоб бути впевненою, що він безnечний, скуnовують ложку тримала у своїй кімнаті під мереживною серветкою, а в ящику столу довго берегла гарний бельгійський шоколад, зрідка відламуючи крихітні шматочки.

Тихо жила і так само тихо, потроху йшла. Згодом перестала впізнавати оточуючих. Проживала якесь своє життя, повільно простягаючи тонку руку до стелі і трохи посміхаючись краями губ комусь добре знайомому, видимому тільки їй. Пішла легко, уві сні.

Просто не прокинулася. Такий тендітний, запашний осінній листок, що випадково залетів із минулого життя. Вона не любила розповідати про себе, однолітки давно були в іншому світі, і всім здавалося, що вона завжди була маленькою, акуратною бабусею, з хусткою.

Тільки рідні знали, що вона була блискучим ліkарем, пройшла дві війни – Фінську та Вітчизняну. Що виявляла дива rероїзму, витягуючи на собі солдатів.

Що найбезна дійніші випадки – це її робота. Що нагороди не поміщаються з одного боку жакету. Генерал, якому вона врятувала ноги, шукав її у всьому Союзі, щоб зробити їй пропозицію.

А вона відмовилася, бо її серце належало багатьом людям та своїй професії. Як химерно життя та сує людей у своїй колоді. Як часто ми не знаємо, з ким поряд. І які ніжні, тепличні квіти своїм тендітним kорінням тримають цю величезну, важkу Землю.

КІНЕЦЬ.