Олена була закохана. Ні, не просто закохана, вона любила і так сильно, що дуже сумувала через це.

Він був її чоловіком у всіх сенсах цього слова! Гарний, мужній, з характером, дай Бог кожному і владний.

Але з цим треба було миритися, якщо хочеш бути поряд із таким чоловіком, як Денис. А вона хотіла. Це перший в її житті чоловік, окрім батька, якому вона цілком і повністю довірялася і слухалася.

-Ми один без одного не зможемо, – казав він.

– Ти не зможеш зі своєю м’якотілістю. А я буду гульбанити, якщо залишусь без тебе.

У цих словах було багато смутку і певної безвиході, ніби один без одного вони ніщо. І тільки, коли поряд, вони хоч щось людське собою являють.

Але Олена і справді не уявляла життя без нього. Він її опора, кам’яна стіна, за якою таїлося її велике жіноче щастя.

Стосунки тривали вже цілий рік. Їй незабаром тридцять, йому тридцять п’ять. І думка про те, чи не настав час їх оформити, не раз пробігала в голові Олени, але Денис нічого такого їй не пропонував. Значить, поки що не час…

І Олена терпляче чекала…

Вони навіть жили окремо. Вона у своїй маленькій квартирці в центрі міста, а він на околиці у великому будинку, що дістався йому у спадок від батьків, які рано пішли. Ні, звичайно, Олена ночувала в нього часто на вихідних, але хазяйства в будинку не вела. Була лише гостею. Денис усе робив сам, навіть готував.

В Олени він залишався рідко, не любив галасу вулиць за вікном і тісноти. Так і спілкувалися: зустрічі вечорами після роботи, відпочинок у якомусь затишному місці, прогулянки та розмови про все на світі. Потім він відвозив її додому і їхав. До наступного вечора.

Мама Олени була насторожі:

-Ну що це за стосунки такі, доню? Потрібно щось вирішувати. А що, коли він так і не одружиться ніколи? Час пропустиш і залишишся ні з чим.

Але що вона могла вирішувати? Пропонувати сама руку і серце? Тоді точно може одна залишитися.

Але одного разу все ж таки вона зважилася! Ні, не пропозицію зробити, а просто поговорити про майбутнє. Яким він його бачить у перспективі? Вдвох, чи нарізно? Денис подивився на неї здивовано і відповів:

-Ти хочеш банальщини? Обручка і штамп? Не очікував я такого від тебе! Думав, знайшов нарешті гідну жінку без таких проблем. А ти туди ж, Оленко! Опам’ятайся. Всі ці шлюби – минуле століття. Кому вони потрібні у сучасному світі? Чи дітей захотіла? То це не до мене. Вибач.

А потім втупився у свій телефон, мабуть уникаючи подальшої розмови…

Олена образилася. А якщо й захотіла? Хіба це погано, мати дітей від коханої людини? Адже їй уже не вісімнадцять.

Але всього цього вона йому не сказала, просто залишилася вдома на вихідні, пославшись на нездужання та втому.

І всі вихідні проплакала… Навіщо вона полізла з цією безглуздою розмовою? Жили собі спокійно, ніяких проблем, а тепер він подумає, що вона жене його до шлюбу. Та ще й втече від неї! Краще не слухати маму з її старомодними порадами.

А Денис і справді змінився. Став рідше з’являтися, ну, тобто не щодня, як раніше. Як це було сумно, виходячи з роботи не бачити його машини на порозі її роботи. Настрій одразу псувався, і вона йшла додому, у свою порожню холодну від самотності квартиру.

Він передзвонював пізніше, говорив, що закрутився, замотався. Але нічого не обіцяв. Тому його візитів вона чекала тепер, як на манни небесної і гадала: прийде-не прийде.

Натомість частіше почала зустрічатися з подругою Ірою. Та Дениса не любила: надто зарозумілий на її погляд.

-З таким я б не дружила. Кине, у самий невідповідний момент.

І ось у це слово «кине» вона вкладала вельми певний зміст: покине він Олену рано, чи пізно. Було дуже неприємно чути такі слова…

Денис не показувався вже другий вечір поспіль. Ірина вирішити зварити борщ. Раптом хтось подзвонив у двері.

На порозі стояла Ірина. Вона якось дивно глянула на Олену, зайшла на кухню і мовчки сіла за стіл.

-Іринко, що трапилося?! – здивовано запитала Олена.

-Господи, Оленочко… Я не знаю, як тобі сказати… У нього є інша, розумієш. Я бачила їх у машині, ми поряд стояли. Регочуть двоє. Денис такий щасливий був! На радощах мене навіть не помітив…

Олена аж присіла від несподіванки…

-Це неправда, – все ж таки проскочила думка.

Як було неприємно! І вона, не довго думаючи, вирушила до Дениса того ж вечора. Але, підійшовши до будинку, побачила у вікні світло і його з якоюсь жінкою.

-Ну от і все, – сказала вона собі і пішла назад.

Тихо дзенькнув мобільник, надійшло повідомлення:

-Олено, я буду зайнятий пару днів. Передзвоню, як зможу. Все гаразд, не хвилюйся. Денис.

Вона відповіла:

-Добре, я зрозуміла. Олена.

А наступного дня випросила відпустку.

Мама вирішила, що дочка має рацію, треба з’їздити відпочити і від роботи, і від Дениса, хоча подробиць вона, зрозуміло, не знала. Нема чого хвилювати літню жінку.

Олена швидко зібралася в дорогу. Метушливий вокзал, купейний вагон, тихі та ненав’язливі сусіди по купе. Олена залізла на верхню полицю і вирішила звідти не спускатися, хіба що при необхідності. На душі було сумно, а перед очима маячив силует кучерявої красуні у вікні його будинку.

Олена плакала тихо та беззвучно. За що він із нею так? Ну сказав би, що зустрів іншу, порозумілися б якось? До чого ці двозначні послання:

-Поки що зайнятий. Не чекай. Звільнюся, приїду…, і жодного слова люблю, чи сумую.

Хоча яке там «люблю», коли під боком інша. Опам’ятайся, Олено, говорила вона сама собі, але від цього легше не ставало.

Дівчина вийшла в коридор і стала біля вікна. Повз мчала зоряна ніч, гарна і безмовна. Ніби у казці. І здавалося, що вона мчить у космос, у якусь далеку невідомість, навіть не уявляючи, що на неї там чекає.

-Дівчино, ви одна? – почула вона поруч з собою оксамитовий чоловічий голос.

Поруч зупинився високий чоловік із волоссям до плечей у спортивному костюмі. Олена промовчала, а він почав говорити про красу природи, про якісь незвідані світи. Намагався зав’язати розмову. А наприкінці додав:

-Якщо є бажання, можемо провести відпустку разом.

-Ну не знаю…

-А в гості запросите? – не відставав залицяльник.

Вона посміхнулася і подумала:

-Чому б і ні? Я тепер вільна…

А вголос сказала:

-Я подумаю, – потім повернулася і пішла в купе, щільно зачинивши двері.

Вона одразу заснула.

Коли прокинулася, залишалося всього кілька годин шляху, незабаром вона побачить море, що сяє радісними відблисками, відчує його тепло і ласку і трохи заспокоїться.

Нарешті потяг виринув із останнього тунелю і підійшов до перону. Все позаду, попереду лише новизна відчуттів, забуття від пережитого, морський берег та блакитне море. А може, й легкий флірт. Але жодних романів!

Олена вийшла з вагона, озираючись на всі боки, а за нею тут же вискочив вчорашній залицяльник із наміром нав’язатися, але вона не встигла навіть сказати йому, щоб ішов собі, як зупинилася серед юрби пасажирів, кинувши сумку на підлогу.

Біля стовпа стояв він, Денис, у білих джинсах, блакитній тенісці та з букетом троянд у руках. Він усміхався, як голлівудський актор, а очі манили, кликали її. Але вона не могла зрушити з місця. Він підійшов сам.

-Ну годі, втікача. Варто було так далеко їхати, щоб призначити мені побачення біля ліхтарного стовпа.

Він обійняв її, взяв сумку і повів за собою.

-Тільки я не один приїхав, зі мною сестра Оля. Прийшов до тебе з нею, щоб нарешті познайомити, вона з Києва приїхала побачитися. А тебе й сліду нема. Довелося сюди з нею їхати. Не соромно? Добре, хоч Іра покаялася і сказала, де тебе шукати.

Олена притулилася до нього, теплого, рідного та сильного. Щастя наповнило її до країв, а біля стоянки таксі чекала вона, кучерява красуня. Щаслива, задоволена та привітна.

А ввечері в ресторані вони втрьох відзначали їх заручини. Денис підніс Олені обручку і сказав:

-У коханні вже освідчувався і неодноразово. Тепер наступний виток стосунків: виходь за мене. Оля свідок, я нікому ніколи такого не пропонував. Згодна?

Всі дружно засміялися, і вона сказала своє «Так», сповнене любові та безмежної радості…