Мені не один раз доводилося чути історії про невдячних дітей, і мені було щиро шкода тих жінок-заробітчанок, та я навіть і подумати не могла б, що сама незабаром стану однією з них – коли ти все дітям, а вони ще й залишилися незадоволеними.

Працювала я в Італії за принципом – спочатку допоможу дітям, а поті подумаю про себе, тому була впевнена, що саме так і є правильно. В Римі я вже 20 років, і дітей своїх я аж ніяк не обділила. А тепер вони заявили, що я їм замало дала, тому повинна ще й поступитися своєю квартирою.

Зараз мені 60 років, і я собі думала, що варто і про себе, нарешті, подбати, щоб потім дітям менше незручностей створювати. Мого чоловіка давно не стало, тож я розумію, що коли повернуся з заробітків додому, то у мене вся надія буде на дітей.

Я маю двох дорослих дітей – старший син і молодша дочка. Мені дуже не хотілося, щоб вони повторили мою долю, тому першою причиною, чого я на заробітки подалася, було те, що дітям треба було допомогти.

Прожила я нелегке життя, навіть згадувати важко, мене після весілля чоловік до себе додому привів, так що я багато років жила із свекрухою, тому я добре і назавжди засвоїла урок, що найкраще – жити окремо. В домі свекрухи я ніколи не була повноправною господинею, тому весь цей час я мріяла лише про одне – мати свій куточок, нехай маленький, але свій.

А от у мого чоловіка були зовсім інші думки з цього приводу, йому подобалося жити з мамою, і він, замість того, щоб заступитися за мене, все мене картав за те, що я невдячна, не вмію цінувати те, що у мене є.

Чоловіка мого не стало, коли мені було 40 років. Жити з свекрухою я не хотіла, а до батьків повернутися не могла, бо там давно господарював брат з невісткою. Єдиним виходом для себе я бачила їхати на заробітки і таким чином подбати і про себе, і про дітей. А тоді якраз жіночки з нашого села вже починали виїжджати в Італію, і я подумала, що це мій шанс змінити життя.

На той час діти вже вчилися в університеті, то ж я за них не дуже хвилювалася. До того ж, я знала, що бабуся, моя свекруха, їх дуже любить, і завжди пригляне та допоможе. В мене було завдання спочатку купити дітям по квартирі, а потім придбати житло і собі.

Я так і зробила – спочатку купила доньці однокімнатну квартиру, а потім – синові таку саму. До того ж, весь цей час я допомагала їм і грошима, і продуктами.

Додому я не приїжджала, безвилазно сиділа в Італії, і наступною моєю покупкою була квартира для себе – велика, трикімнатна, з гарним ремонтом і дорогими меблями.

Я багато років працювала, і вважаю, що заслужила на таку покупку. Та мої діти це не оцінили. І син, і дочка сподівалися, що я когось з них впущу в свою квартиру. Вони вже обзавелись сім’ями, мають дітей, і їм тісно в однокімнатних квартирах. Вони чекали, що я їм з розширенням теж допоможу, а я їх розчарувала – вирішила нарешті подумати про себе.

Я їх розумію, одна кімната – це справді замало для сім’ї, але хто їм заважав заробляти на більше житло? До чого тут я? Я їм на старт дала, а далі нехай самі працюють! Ну хіба не так? Коли вони зрозуміли, що останню велику квартиру я купила для себе, я збираюсь там жити одна, то вони перестали зі мною спілкуватися взагалі.

Таку вдячність від дітей я отримала за все добре, що я для них зробила. На даний момент моя квартира стоїть закрита, а я продовжую працювати в Італії. Діти мені не телефонують, нещодавно у мене був ювілей, так вони навіть з днем народження мене не привітали.

Може я і справді недобре зробила, що купила собі таку велику квартиру? Якщо діти мене не пробачать, то хто в старості мене догляне? Я заплуталася зовсім, вже й не знаю, як бути мені далі.

Джерело