Десять років я заробляла сину на квартиру разом із чоловіком. Придбали поруч із нами, простору і гарну. А тепер, замість подяки, син зібрав речі виїхав із дітьми на орендоване житло. Бачте, ми із чоловіком їм вибору не залишили.

Коли клали ми із чоловіком своє життя і здоров’я на те, аби ось цю прекрасну квартиру сину нашому придбати, то ж хіба думала я, що він одного дня грюкне дверима і піде орендувати квартиру деінде, навіть адреси не сповістивши.

Десять років ми в тих теплицях працювали, доки син собі спокійно освіту здобував і женихався до своєї Галинки. Як оженились, то ми їм на весілля ключі і піднесли, та не одні, бо ж придбали ми одразу дві квартири, аби об’єднати в одну простору і сучасну.

Ні копійки ні свати, ні сам син не доклали ні до самого житла, ні до ремонту в ньому. Жили у нас на всьому готовому, доки майстри ремонт робили, а я із чоловіком на те все заробляла. Ну а потім переїхали вже у свої апартаменти.

Ми із чоловіком на новосілля і холодильник і нову кухню подарували, а то, на секунду, нам у сто п’ятдесят тисяч стало, ну а батьки невістки привезли віник, макогон, макітру і набір дерев’яних дощечок. Сміх і годі.

Уже коли ми з усім розрахувались і в нас онук з’явився, то ми із чоловіком вирішили, що сенсу більше сидіти в тій Англії немає, тож повернулись додому. Знаєте, я мріяла про те, що допомагатиму Галі із онуком, про тихі сімейні вечори, про посиденьки за чаєм.

Я дуже старалась в усьому підтримати молоду родину. Вставала я за звичною ще до світанку і йшла на кухню. О сьомій у мене було і напечено і насмажено, тож я дзвонила у двері сина і лиш передавала каструлі із готовим сніданком.

Потім, проводжала сина на роботу, бо ж і насипати поїсти і вимити посуд треба комусь. Невістка те робила, але з дитиною на руках, то я їй казала малим займатись, а ту роботу на себе перебрала.

Коли син ішов працювати, то я брала онука в коляску і йшла на прогулянку. Ну а чи невістку випроводжувала, бо бачила що у квартирі треба прибрати.

Там же малюк, то ми із чоловіком приходили ввечері забавляли його. А невістка на всіх вечерю готувала і стіл накривала. Продукти у нас були спільні і грошей ми не рахували, бо ж я що собі несла а що їм у холодильник, ну а чи вони що придбають, то я брала. бо ж на всіх готувала. Ну а як, якщо ми сім’я і живемо двері у двері.

От так рік ми пожили, аж доки. одного дня мій син не ошелешив нас із чоловіком новиною – вони винайняли окрему квартиру і з’їжджають. Питаю чому, а на мене водоспадом полилось таке, що й не передати.

– Ви житло нам, а чи собі придбали? Мамо, мені тридцять, не сім. Не треба мене будити о 6.30 дзвінком у двері. Не треба мені продукти тягнути, я половини того не їм.

Та ти у кожній шпарині із татом. Ми нічого свого не маємо, тато розповідає як треба, а ти на ходу все переробляєш за Галиною. Вона вже кави собі випити не може, бо ж ти виливаєш, адже то для здоров’я не корисно. Ти не чуєш наших прохань спинитись. Ти й зараз мене не зрозумієш.

Таки так, я не зрозуміла і нині дуже ображена. Як вони так могли вчинити, ми ж заради них так важко працювали? Зрештою, ми й квартири купували поряд, аби ми всі жили от так – дружно і разом, як колись у комунальних люди.

Найприкріше, що ми й адреси нової не знаємо і онука бачили востаннє аж місяць тому.

Ну чого вони так з нами? а головне, як повернути сина додому?

КІНЕЦЬ.