Так вийшло, що мої батьки розлучилися, коли я була ще маленькою. Батьки стали жити кожен своїм життям, але мама зберегла добрі стосунки з свекрухою. Тому я часто бувала у своєї бабусі, бо мама часто приводила мене до неї. Вони з радістю залишалася зі мною, я ж для неї була рідною онукою, як не крути.

До того ж, і вона в мене була єдиною бабусею. Маминих батьків давно не стало. Бабуся завжди просила маму привести мене, щоб їй не було так сумно.

Казала, що я хороша дівчинка, і вона мене дуже любить. Я ж її єдина онука. До неї я завжди їздила із задоволенням. Адже я любила бабусю, по-дитячому горнулася до неї. Намагалася їй у всьому допомогти.

Все змінилося тоді, коли мій батько ще раз одружився і у нього народився син, виходить, мій братик по татові. Батько став все частіше з ним приїжджати до бабусі, і мій брат став мене витісняти, я бачила, що мені від бабусі дістається все менше любові і уваги.

А ще, нова дружина батька постійно говорила свекрусі, щоб та не запрошувала мене до себе. Пояснювала це тим, що мовляв, вона не хоче, щоб ми спілкувалися з братиком.

Бабуся слухала і погоджувалася. Справді, внучок ще маленький, а внучка вже велика, обійдеться і без бабусиної уваги. Це почало відображатися і на подарунках. Мені завжди вона давала кілька гривень, а зведеному братові купувала дуже дорогі подарунки. Бабуся боялася, що я гроші мамі своїй віддам, тому і діставалося мені від неї дуже мало.

Поки ми були дітьми, різниця відчувалася, але не така велика. Бо коли ми виросли, то бабуся подарувала моєму брату на 18-річчя свою квартиру. Мені тоді було 25 років, і на свій ювілей я отримала від неї аж 2 тисячі гривень.

У бабусі є сестра, і саме до неї вона переїхала, коли віддала онуку своє житло. Вони собі думали, що на старість їм буде простіше жити вдвох, навіть комуналку платити, і то легше. Та жіночки прорахувалися, бо кожна з них мала свій, непростий, характер, і разом ужитися вони так і не змогли.

Нещодавно вони черговий раз щось між собою не поділили і бабуся подзвонила мені і почала скаржитися на життя. Поки що вона терпить, але коли зістариться, то хоче, щоб я її доглядала. Але я сказала, що нехай це робить той, кому дісталася квартира. Вона не чекала від мене такої реакції і не знала, що мені відразу відповісти.

Потім бабуся почала виправдовуватися, говорити, що брат мій чоловік, і він має мати своє житло, щоб було куди дружину приводити. А мене, в свій час, чоловік мій майбутній до себе забере.

Я і справді зустрічаюся з чоловіком, в якого є своє житло, і коли вийду заміж, то швидше за все, переїду до нього. Але навіть при такому розкладі, я б не відмовилась від половини бабусиної квартири. А вона вирішила мені нічого не дати, але жити хоче зі мною. І як це має виглядати?

Бабусю я відразу попередила, щоб вона навіть не думала на мене в цій справі розраховувати, адже кому квартира – той і доглядає. Це правило старе і надійне. Але бабуся каже, що біля внука і його дружини їй буде не комфортно, а біля мене – це саме те, що треба.

Та я їй повторила, що не збираюся її забирати до себе. А вона на мене за це образилася, назвала невдячною, мовляв, вона мене з дитинства ростила, а тепер я не хочу їй допомогти.

Після цього мені зателефонував ще батько і відчитав мене, що я посміла бути черствою щодо бабусі. Поклавши слухавку, я розплакалася. Чому все так несправедливо? Адже, коли я вчилася в університеті, я була змушена жити в гуртожитку. Моя мати знайшла собі чоловіка. Він був непоганою людиною, але до мене ставився дуже прохолодно. Тому, щоб не заважати, я оселилась у гуртожитку.

Потім я влаштувалась на роботу і стала знімати квартиру. І якщо я вийду заміж, то переїду до чоловіка, ми якраз вже готуємося до цього. Але до чого тут моя бабуся?

Квартира її дісталася моєму брату, отож нехай брат долею бабусі і переймається. Ну хіба не так?

Джерело