Ми у шлюбі 45 років. Спочатку чоловік дуже сильно любив мене, довго добивався.

Коли побралися, складав для мене вірші та пісні. Жили як у казці.

З’явилися дві доньки, з різницею у сім років. Нашою сім’єю всі захоплювалися, ми були прикладом.

Мої подруги вважали мого чоловіка взірцем. Але за 20 років він почав зраджувати.

Вдома він не змінився. Був таким же уважним, і я навіть сказала б, як і раніше люблячим.

Може, тому й не розлучилася. Минуло вже багато років, ми досі разом.

Але мені з кожним роком все важче. Я постійно пам’ятаю про його зраду.

Із цими думками лягаю спати і з цими думками прокидаюся вранці. І ось зараз я готова з ним розлучитися, але є але.

Чотири роки тому він серйозно захворів. Знаю, що без мене не виживе, пропаде.

Отже все залишиться як є. А мені тяжко, неспокійно.

Я просто хочу навчитися якось із цим жити. Доньки вийшли заміж, мешкають окремо.

Ми залишилися вдвох. Розмови з чоловіком до жодного результату не призводять.

У його очах читається: «А що такого? Всі ж таки гуляють».

Він навіть провини своєї не відчуває. Як далі жити?

Як душу заспокоїти? Розуму не докладу.

Надія, 67 років

КІНЕЦЬ.