Софія Іванівна збиралася із чоловіком на дачу. Видався довгий вихідний і хотілося провести його на природі, тим паче погода стояла чудова для середини осені.

Анатолій у джинсових шортах та білій футболці укладав свої вудки, спінінги та інші штучки, а Софія Іванівна займалася запасом продуктів.

Нарешті все готове, і вони, завантаживши багажник, виїхали у бік своєї дачі на березі річки.

-Ну просто ідеальна сімейна пара, – помітили старенькі біля під’їзду, схвально похитавши головами.

Ех, знали б вони, чого варто Софії Іванівні зберегти цю видимість, через які випробування довелося пройти! Хоча чому видимість? Тепер все втряслося. Анатолій зрозумів все, що називається, і остаточно осів у сім’ї.

А розпочалися його походи на сторону практично через рік після весілля. Спершу була Люба, аспірантка, яку він готував до захисту. Дійшло до того, що вона прийшла до Софії Іванівни на роботу і зі сльозами на очах почала просити відпустити Анатолія.

– У вас немає дітей. Ви гарна, у вас є все в житті. А в мене лише він, розумієте?

– Ну, чому ж тільки він? – відповіла Софія Іванівна.

– Я ще. Він же не самотній. Беріть нас обох. Житимемо втрьох.

Люба перестала плакати, подивилася на неї так, ніби перехреститися збирається, і вибігла з оглядового кабінету Софії Іванівни

Увечері прийшов з роботи чоловік із виглядом ображеної дитини і сказав:

– Вибач, Софія. Більше такого не повториться.

Важко було, але Софія вибачила. Минув приблизно рік, і Анатолій засумував. Саме на цей довгий період вистачило його тепла та ласки. Але це було і зрозуміло, Софія чекала на первістка. Тут вже не до бурхливих почуттів. Із дружиною принаймні.

А ось молоденька викладачка «Теорії держави і права» Рита, Маргарита Вікторівна, заповнила цю прогалину. Софія Іванівна не докоряла чоловікові, їй було не до нього, чесно кажучи.

Ночувати додому він приходив справно. До дружини не приходив зі своїми суто чоловічими потребами. А Риточка хай поки що душу відведе з красенем професором, молодим і розумним. Софія дивилася на цей черговий загул свого чоловіка крізь пальці.

Коли народилася Юлечка, крихітна синьоока дівчинка, про Риту Анатолій взагалі забув. Про такого дбайливого чоловіка та батька можна лише мріяти. Анатолій всього себе без залишку присвятив дружині та доньці.

Магазин, прибирання, нічні підйоми до малюка, прогулянки з нею ж – все це лягло на його плечі, причому цілком добровільно. На пару з Софією вони справлялися з маленькою донькою без жодних нянь та бабусь.

І тягнулася ця радість доти, доки Юля не пішла до школи. Потім Анатолій ніби зітхнув на повні груди. Розправив трохи крила за спиною і злетів до небес, як Фенікс, що відродився з попелу.

А тут і вона, Віра, диктор місцевого радіо, куди окрилений славою професор Анатолій був запрошений для розмови про останні досягнення в галузі правового захисту населення.

Він не говорив, а співав! Заслухаєшся просто. І Віра відразу ж потрапила під незаперечну чарівність синьоокого красеня з оксамитовим голосом. Роман закрутився так швидко, що Анатолій і сам не помітив, як уже обплутаний тонким ніжним павутинням велелюбної Вірочки.

А вдома Софія з Юлею. Чекають на нього, особливо донька.

– Тату, ти так багато працюєш, приходиш пізно завжди. Це правда, що у тебе роман?

Анатолій глянув на дружину, а вона фиркнула та відвернулася. Потім набула серйозного вигляду і заявила:

– Толік, це не я, слово честі. Запитай у Юлі, звідки вона це дізналася.

Але йому стало так н соромно, що і дружина, і дочка виявляється в курсі його пригод, що довелося відмовитися від зустрічей з Вірою.

Минули роки, Юля виросла і пурхнула із сімейного гніздечка. Батько завжди в ній душі не чув, як і вона в ньому. А свої дрібні «походеньки» ретельно приховував, щоби дочка ніколи про них не здогадувалася.

Софія Іванівна тримала у цьому питанні суто жіночий нейтралітет. Не втручалася, не розпитувала, не робила ніяких дій у відповідь. І тільки їй було відомо, чого їй це коштувало. Але вона знала: чоловік ніколи їх із Юлею не залишить, а натуру його не змінити.

Вдома повна чаша, дочка щаслива, сама Софія Іванівна в повному порядку, здоров’я відмінне, чоловік спокійний і врівноважений, завжди вдома, за винятком рідкісних відлучок. Але до них за ці роки вона звикла так, що навіть не помічала.

***

На дачі була краса! Ласкаве сонечко приємно гріло своїми осінніми лагідними променями. Софія, зручно вмостившись на лежаку, з-під капелюха спостерігала за чоловіком. Хоч як крути, а роки беруть своє.

Красень-то він красень, але вже і шевелюра не та, і риси обличчя не такі точені. Та й животик є, трохи в’ялий причому, чого вже там гріха таїти.

Вона ось у формі, така ж підтягнута. Волосся все ще в’ється кучерями з-під капелюха. І очі сяють блиском. А в Толіка погляд трохи згаслий.

І раптом різке перетворення!

Анатолій, витягнувши шию, щось пильно роздивляється. А далі відбувається майже неймовірне: пружно підстрибнувши, він схоплюється зі свого лежака і, випроставши плечі і втягнувши живіт, починає робити гімнастичні вправи. Звідки і сили взялися!

«Цікаво, хто ж цей порушувач спокою», – майнуло в голові Софії. Вона підвелася на ліктях і побачила, як по березі річки крокує красуня років двадцяти п’яти. Струнка, довгонога, з волоссям, що розвівається, і в міні-шортах, які, в принципі, можна було б і зовсім не одягати.

Вона гарно пройшла повз, навіть не глянувши на Анатолія, що вправляється. І він вдав, що її не помітив. Відійшов до колодязя, облився холодною водою і пихкаючи, спробував знову влаштуватися на лежаку. Але, мабуть, його зусилля не пройшли даремно: він ображено сопучи почав розтирати собі руку.

«Біденький», – з усмішкою подумала Софія Іванівна, – «як добре, що я у свої майже п’ятдесят можу вже спокійно дивитися на його чоловічі витівки».

Вона повернулася на бік і задрімала. Крізь легкий сон Софія відчула, як на неї лягла тінь, і її обдало приємним вітерцем. Це Анатолій підійшов до неї і дбайливо відганяє газетою набридливих комах. Ось таке кохання.