У нас незабаром ювілей спільного життя — 15 років. Вирішили якось романтично відзначити цю подію.

Давно мріяли побувати на морі, а тут ще й гарячі путівки підвернулися. Ну, чим не варіант? Море, сонце, екзотика, комфортне проживання… Ми вже були в передчутті.

Залишалася справа за малим: влаштувати дітей на тиждень. Синові тринадцять років, вже цілком самостійний хлопець. Доньці – п’ять, у садок ходить, але теж не проблемна дитина, хворіє рідко, не вередує, їсть добре.

Насамперед я до мами звернулася.

— Цілий тиждень за двома дітьми стежити? – ахнула мати. — Ой, ні, доню, не можу. У мене тиск, діабет, нирки.

– Мамо, у тебе все життя діабет і нирки, – з образою відповіла я, – і я ж рідко тебе про щось прошу. Це ж твої рідні онуки. Діма взагалі клопоту не завдасть, тільки треба простежити, щоб у школу пішов, потім повернувся і зробив уроки.

— Отож, повернувся! А якщо кудись з компанією якийсь піде? Мені шукати по всьому місту?

— Та не спілкується він із жодними компаніями. Він серйозний хлопець. Навчання-дім. Ще двічі на тиждень тренування у басейні.

– В басейні? А раптом що там станеться?

— Мамо, припини ти каркати! – Розлютилася я. – Мені все ясно. Не потрібні тобі онуки. І раніше були непотрібні.

— Рідна моя, народили самі, самі й ростіть! – буркнула мені мати.

– Що ж! А сама забула, як мене виховувала? — я все більше й більше кип’ятилася. — Щоліта, на всі три місяці мене до села до бабусі відправляла.

– І що? У моєї матері вільний час був і здоров’я,— насупилась мати, даючи зрозуміти, що розмова закінчена.

Ага, був у бабусі вільний час! Я як пам’ятаю, у свої сімдесят років старенька тримала корову, теля, двох поросят, повний двір всякого свійського птаха, а ще картоплі було посаджено з півгектара.

Здоров’я, мабуть, було, але часу на мене точно не було. І я все літо пасла цих гидких гусей, які все норовили мене вщипнути.

Ні, в бабусі мені подобалося, і вона з радістю мене завжди зустрічала, а з сумом проводжала. Завжди мені готувала щось смачненьке.

Ми з нею то по гриби, то за ягодами ходили. І так усе літо. А тут тиждень не може мати за моїми дітьми, своїх онуків доглянути. Прикро!

Після провальної розмови з мамою вже вдвох із чоловіком поїхала спілкуватися зі свекрухою.

Зрозумівши, чого від неї хочуть, вона зморщила чоло, побігла до календаря.

– А я не можу! — мало не підстрибуючи від радості, відповіла свекруха. — Я ж у спортивний клуб почала ходити. Саме в ці дні, що вам потрібно, у нас змагання для ветеранів спорту будуть проводитись.

— А яке ви маєте відношення до ветеранів спорту? — здивувалася я, мимоволі дивлячись на досить пухку постать свекрухи.

Вона зрозуміла цей погляд.

— А я добре в шашки граю, — образливо сказала вона.

— Ясно, — зітхнув чоловік, — мама, а може, тато зможе? Діти у нас не немовлята, майже самостійні.

— Ага, особливо Дарина самостійна, — крикнув з кухні свекор, — вона досі не може спати в темряві. Ні, я також не можу.

— Не чекав такого від вас,— образився чоловік,— ніколи ні про що подібне вас не просили. Єдиний раз, і ви так!

— Знаєш що, синку, ваші діти, от із собою беріть на відпочинок. А ми теж собі хочемо пожити!

Ось такі виявилися наші бабусі та дідусі. А з ким можна було залишити дітей, ми так і не придумали. Зрештою нікуди не поїхали. Просто у річницю нашого весілля посиділи з дітьми за святковим столом, нікого не запрошували. А навіщо? Нехай наші батьки своїм життям насолоджуються.

КІНЕЦЬ.