Ірина Федорівна приїхала у гості до дочки. У Олени двоє дітей, працьовитий чоловік Степан, все начебто добре і благополучно.

Старша онука Катруся – вона навчається у другому класі, онук Сергій – ходить у дитсадок. Двокімнатна квартира, достаток, можна лише порадіти за дочку.

Давненько вона Олену не відвідувала, все ж таки дорога довга, а так все по відеозв’язку говорили.

Востаннє вона була в неї кілька років тому, коли Олена ще Сергійком вагітна була, а Катруся – зовсім крихітка.

Сіли ввечері повечеряти, відсвяткувати приїзд. Говорили про все – про хороші події і про дрібні неприємності.

У розпал розмови почувся звук дверей – хтось із сусідів зайшов до себе додому. Здавалося б нічого особливого, але Оленка якось єхидно посміхнулася й сказала:

– О, приперлася!

– Чому приперлася? – здивовано запитала Ірина Федорівна.

Ірина Федорівна щось чула про сварку доньки із сусідкою, але не надавала цьому значення – подумаєш, різних людей скрізь вистачає. І все ж – судячи з поведінки дочки, сусідка її дуже діставала.

– А як її звуть? – звернулася Ірина Федорівна до Олени.

– Дарина! Їй 25 років, а вона з себе таке корчить! Намагається мене виховувати! Сама одна живе, мабуть мужики на неї не ведуться, дітей немає, а гонору – купа! Мене аж трясе від одного її тільки вигляду.

– Згоден! – підтвердив Степан. – Гонору в неї достатньо. Вона вихователька в тому садочку, куди Сергій ходить, добре, що він в іншій групі. Але тут вона свій характер показує! Я вже їй казав – тільки полізь до моєї родини з претензіями, то влаштую!

Ірина Федорівна скривилася – зять у неї грубуватий.

Яка б не була сусідка, вона все ж таки жінка.

Хоча на вигляд Степан необразливий, все тільки на словах, і то без підвищених тонів. Голосить швидше Оленка, але вона з дитинства така активна.

Та й нерви постійні – начальник на роботі голову морочить, за сім’ю переживає – як у всіх сім’ях.

Це в рекламах тільки показують, що в сім’ях все так солодко і гладко, а насправді суцільні нерви через буденні дрібниці.

– Все, діти, бігом спати! – Олена повела дітей за руки з–за столу. – Нема чого дорослі розмови слухати…

…На вихідних Олена зі Степаном поїхали у гості, діти залишилися з бабусею. Ірина Федорівна не знаходила собі місця – їй так хотілося познайомитись із цією сусідкою «неприємною». Вона б не сварилася, а постаралася б залагодити все, щоб дочка з сім’єю від неї не мали проблем. Щоб не надокучала їм.

Ну треба ж – всього 25 років, а яка ділова – всім вказує. Ну що ж, настав час навідатися.

Ірина Федорівна взяла баночку і вирішила випробувати класичний варіант – попросити солі.

Вона подзвонила у двері. Відкрила невисока дівчина, досить милої зовнішності.

– У вас солі по-сусідськи не знайдеться? – сказала Ірина Федорівна.

– Ах так, будь ласка, проходьте, – заметушилася дівчина.

У квартирі було затишно й тихо, у коридорі ходив величезний пухнастий кіт.

Ірина Федорівна пішла на кухню за Дариною.

– Та я, взагалі, не стільки за сіллю, скільки для того, щоб поговорити з вами. – сказала вона. – Я мама вашої сусідки Олени. І вона має до вас деякі запитання.

Дарина аж застигла з чашкою в руках.

– Ну, давайте поговоримо, – нарешті чемно погодилася вона. – Сідайте будь ласка. Хочете чаю?

– Дивно! Не може така приємна дівчина бути сварливою сусідкою, – подумала Ірина Федорівна.

– Це, звісно, не моя справа, але чому у вас сварка з Оленою? – запитала вона. – Вона каже, що ви робите їй якісь зауваження. Не хотілося б, щоб у вас були сварки.

– Так, роблю! – тихо погодилася Олена. – Але вона перша почала, а я заступилася за колегу. Олена на неї насварилася, що Сергійка вихователька недогледіла, і через неї хлопчик заслаб.

– Так буває ж, в садку діти всі разом заслабнути можуть, один за одним.

– А чому занедужують, ви не замислювалися? Ось я давно звертаю увагу, як мами дітей у садок водять. Обличчя похмуре, погляд відчужений, а малюк тягнеться ззаду за руку.

Зрозуміло, що мами поспішають на роботу метровими кроками, а дитина перебирає короткими ніжками, пихкає, і на один крок мами робить більше п’яти кроків.

Морозним повітрям надихається, а потім матусі кричать, що їхні діточки у садочку занедужали. Хіба це справедливо?

– Ну так, є таке, – Ірині Федорівні здалося, що вона почервоніла – адже вона так само тягала в садок і маленьку Оленку і сина Сашка, з таким же похмурим обличчям, поспішаючи на роботу.

– Ви знаєте, ось я з дитбудинку, – продовжила Дарина, наливаючи в чашки чай. – У нас були недобрі виховательки, чомусь так вийшло. У мене була мрія – вирости і теж стати вихователькою, тільки дуже доброю. І вона справдилась!

Але ось яка справа – у садочку я думала, що тільки вихователі бувають злими, а мами і тата дуже добрі. На жаль, я зрозуміла, що це не так, ось навіть, пробачте, суджу по сім’ї вашої дочки.

– А хіба там щось погане буває?

– Ну не те, щоб погане, але сварки постійні. «Бігом сюди!», «Не чіпай!», «Помовч!», «Я кому сказала!».

Хіба такі методи вважаються вихованням? Та й, вибачте, сварки впереміш із лайкою. Мені ж все чути через стіну, ось я й роблю зауваження, а Олені це не подобається, вона на мене свариться.

На жаль, не тільки в Олени подібні проблеми у сім’ї, вони всюди.

Діти знайомляться зі світом, задають батькам запитання, а що отримують у відповідь:

«Бо тому!», «Виростеш – дізнаєшся!».

Навіщо батьки взагалі дітей народжують? Щоб сваритися? А потім діти так само роблять зі своїми, коли виростають…

…Те, що здавалося раніше звичайним у сім’ї, після розмови з Даринкою здалося жахливим. І справді – Олена весь час свариться, нервується, а діти, здається, навіть цього не помічають – усе звичне.

І самі між собою сваряться. Ірина Федорівна навіть виказала дочці про цю нестерпну обстановку, переказала слова Дарини.

– От тобі добре зараз на пенсії міркувати, живеш сама, а в мене суцільні нерви! І нічого тут свої п’ять копійок вставляти як вміємо, так і живемо!

Ну що ж, тут уже нічого не вдієш – бабуся онукам уже не допоможе.

Пора повертатися додому – син із невісткою живуть поруч, чекають на первістка, треба не проґавити його, виховати правильно, враховуючи слова Дарини…