Цікаво, скільки разів я за останні кілька років посварилася з мамою? Навіть порахувати не вийде. Як тільки я стала більш-менш самостійною і почала заробляти якісь гроші, з нею стало неможливо спілкуватися.

Скільки себе пам’ятаю, мама була гіпертовариською людиною. У неї знайомих, колег та приятелів пів міста. Решту половини вона знає заочно через своє численне коло спілкування.

У моєму дитинстві був період, коли у батьків із грошима було відверто туго. Мама часто позичала гроші до зарплати у знайомих. Багато її приятельок допомагали нам, так би мовити, натуральною допомогою.

Хтось овочі зі свого городу безкоштовно передавав. Багато у кого по осені надлишки тих же томатів, картоплі чи кабачків. Мама приймала все. Ті, у кого були діти старші за мене, віддавали нам одяг. Грошей на новий у нас не було, а така допомога значно полегшувала батькам завдання одягати мене.

При цьому мої батьки — звичайні чесні люди. Не пияки та не дармоїди. Просто їхні професії завжди були низькооплачуваними. Але всі борги вони завжди повертали людям у визначений термін.

Тепер я виросла. Батькам я вдячна, що в такій непростій фінансовій ситуації вони намагалися дати мені все, що можливо. Але ж усі ці люди допомагали їм, а не мені!

Мама цього зовсім не хоче розуміти. Вона мало не щотижня обіцяє всім своїм приятелькам, що я їм допомагатиму. Адже колись вони мені допомогли!

Одній треба помити вікна, а вона боїться лізти на підвіконня восьмого поверху. Немає проблем!
-Ліза у мене вікна того тижня мила. У неї добре виходить. Вона і тобі помиє! – обіцяє мама.

Другій треба допомогти встановити на комп’ютері якусь програму та налаштувати бездротовий інтернет. Мама тут же дзвонить мені та починає емоційно і непохитно пояснювати, що я терміново мушу приїхати за такою адресою.

-Це ж тітка Віра! Як не пам’ятаєш? Ти маєш її знати. Це саме вона передавала тобі той червоний светр з оленями, який ти так любила у школі!

Так, светр я справді пам’ятаю. Але я навчалася тоді у сьомому класі, а зараз мені тридцять два! Навіть якщо мені колись і довелося бачити цю саму тітку Віру, я не почуваюся їй чимось зобов’язаною.

А мати відчуває. Хоча я думаю, що навіть якби ніхто з цих людей їй ніколи нічим не допоміг, вона все одно поводилася б так само. На самому початку я справді кидалася на допомогу. Почалося це ще у мої студентські роки. Але після кількох таких поїздок мені це швидко набридло.

Я б легше ставилася до цього, якби ті люди, до яких мене мама відправляла як помічницю, були самотніми або немічними старими. Але ні в них були діти, онуки, чоловіки. Я там почувала себе як дівчинка на побігеньках.

Найбільше мене вражає те, що мама хоче всім допомогти саме моїми руками. Якщо тобі хочеться віддячити всім цим людям – зроби для них щось сама! Чому я маю витрачати свій вільний час на якихось незнайомих мені людей?

Останні роки я лише відмовляюсь. Але мама продовжує мені дзвонити та стверджувати, що я маю допомогти черговій незнайомці. Адже та колись зайняла мамі п’ятсот гривень, і саме завдяки цьому ми змогли дотягнути до зарплати та не голодувати.

Знову лаємось. Мама ображається і якийсь час зі мною не розмовляє. Потім миримось. А потім мама знову дзвонить мені, щоб сказати, що я терміново маю мчати на допомогу до тітки Люсі, щоб допомогти їй відновити файл або довезти кабачки з дачі.

Як розірвати це порочне коло? Я втомилася сердитись через це на свою матір, але вона нічого не розуміє і продовжує всім обіцяти, що її дочка зараз приїде і всім допоможе.

КІНЕЦЬ.