– До неї йдеш? – питання пролунало несподівано прямо. Сергій здригнувся. Зачепило, що Віра говорила спокійно. Ніби давним-давно все знала і чекала на відхід чоловіка.

– До неї, – опустив очі Сергій.

– Вибач…

Він чекав на реакцію. Вона мовчала.

Двоє близьких людей, які за десять спільних років пройшли через переїзд, безгрошів’я, вимушену розлуку, сиділи за кухонним столом і напружено мовчали.

Сергій відчував, що треба якось порозумітися, сказати їй на прощання щось важливе. Але слова не хотіли народжуватись.

Віра теж не знаходила потрібних слів.

Звичайно, вона не могла не помітити зміни у коханій людині. Приблизно рік тому з похмурого чоловіка, який вічно втомився, Сергій перетворився на палкого юнака з радісними очима.

У будинку з’явився запах іншої жінки. Запах надії.

Чи це було важко для дружини? Так. Чи хотіла вона розлучитися? Ні. Тому й не стала з’ясовувати стосунки.

Спочатку сподівалася – чоловік схаменеться. Пізніше банально не могла набратися рішучості, щоб запитати, як вони житимуть далі. А тепер він сам заговорив. Мабуть, ухвалив рішення. Віра не сумнівалася: він знайшов ту, що народить йому дитину. Запитань із цього приводу в неї не було. Проти продовження роду нічого не вдієш.

Сергій нарешті порушив тишу:

– Я отримав добрий бонус за минулий квартал. І за попередній. Загалом, більше ми за квартиру нічого не винні.

Віра обхопила голову руками.

– Ти тільки тому тягнув? – Стримуючи сльози, запитала вона.

– Ні, ну що ти, – замотав головою Сергій.

– Але я не міг перекласти це на тебе. Хотів би знати, що ти в порядку.

– Дякую, – сумно відповіла дружина.

– Цікаво, що саме тепер у мене може бути впорядку?

– Послухай, я вдячний тобі за все. І розумію, що дуже винен. Ти завжди можеш розраховувати на мою допомогу.

Віра дуже уважно подивилася на його очі.

– Ти це серйозно зараз говориш чи хочеш себе заспокоїти?

– Запитала вона.

…Сергій та Віра були одружені майже одинадцять років. Вона чекала на нього із служби, потім у пошуках кращого життя вони разом переїхали у велике місто, починали все з нуля.

Якось під час огляду спеціаліст сказав Вірі, що їй потрібно поквапитися із народженням дитини, якщо вона в принципі хоче мати дитину. Сергій тоді замахав руками: які діти, він один трьох не прогодує. Спочатку треба житлове питання вирішити.

Віра не заперечувала. Працювали не покладаючи рук і взяли в результаті іnотеку. Здавалося, їхній шлюб ставав з кожним днем лише міцнішим.

На жаль, випробування почалися у новенькій квартирі.

Кілька років тому Віра почала сильно втомлюватися, дуже швидко набрала зайві кілограми. Постійна робота, мало відпочинку, безсоння – причини їй здавалися логічними. Вона спробувала взяти себе в руки і скинути зайве, але марно: їй ставало все гірше.

Вирушаючи до спеціаліста, вона розуміла, що з її організмом щось не так. Рішення спеціаліста її здивувало. Розлад в організмі майже не залишав шансу народити дитину. Ту саму, яку вони з Сергієм вже хотіли та планували зробити наступного року.

Спеціаліст, звичайно, втішав:

– Не треба відразу так засмучуватися, надія завжди є. Робитимемо все можливе.

Віра неуважно кивала. Усередині себе вона знала відповідь – нічого не вийде. Вони з Сергієм колись свідомо вирішили не народжувати, а спочатку назбирати на квартиру… тоді, мабуть, у їхніх стосунках щось надломилося.

… І ось вони сидять на власній кухні навпроти один одного та ховають очі. Власне, в різні боки вони дивляться з того дня, як стало відомо про те, що вони можливо ніколи не стануть батьками.

Зовні Сергій прийняв цю новину спокійно. Але з кожним днем ставав все похмурішим і похмурішим. Говорити про це він не міг. Тим більше Віра теж переживала все в собі і не пред’являла претензій. Почуття провини не давало йому спокою. Взаємне мовчання про важливе потихеньку руйнувало кохання.

Нарешті він вирішив піти.

А Віра раптом зважилася заговорити про головне:

– Я не утримуватиму тебе. Сенс? Але, якщо ти реально готовий допомогти, то є одна справа, в якій ти справді будеш незамінний. Останнє бажання, так би мовити. Допоможи мені всиновити дитину.

– Що? Ти серйозно? – Сергій потер лоба.

– Абсолютно. Заміж більше не піду. Якщо стану самотньою, грошей буде в рази менше, взагалі не знаю, чи дозволять мені взяти дитину в такій ситуації. А в шлюбі та з твоєю довідкою про доходи – думаю, легко.

– Нічого собі прохання! Як це все виглядатиме, ти уявляєш? Виходить, що я залишу дружину, з якою щойно усиновив дитину.

– А тобі не все одно? – очі Віри стали холодними.

– Ми з тобою знатимемо, як все насправді. Можемо на папері всі домовленості зафіксувати. Аліментів не проситиму, не хвилюйся. Чи переживаєш, що твоя кохана не зрозуміє?

Сергій зніяковів. Помовчавши, відповів:

– Гарне питання. Сподіваюся, зможу їй усе це якось пояснити. А обов’язково всиновлювати? Адже можна взяти дитину на патронат або якось ще. Тим більше, досвіду немає в тебе.

– Ні, Сергію. Якщо ми розлучаємося, патронат мені ні до чого. Мені важливо, щоб за документами це була моя дитина.

За її тоном Сергій зрозумів, що сперечатися марно. На виході спитав:

– Давно ти думаєш про усиновлення?

– З того дня, коли дізналася, що народити тепер не зможу.

… Оформлення документів та навчання зайняло кілька місяців. Жили окремо, на людях грали подружжя.

До дитбудинку, ясна річ, приїхали разом. Всупереч очікуванням майже колишнього чоловіка, Віра взяла не дитину, а п’ятирічну дівчинку.

– Дивись, Катю, у нас у дворі є класна гойдалка, – розповідала їй Віра, коли вони приїхали до під’їзду.

– А ти підеш з нами гойдатися? – Раптом запитала Катя у Сергія.

– Ні, – коротко відповів той.

Дівчинка знизала плечима і побігла, а в Сергія неприємно занило щось в середині. Тепер ця маленька дівчинка за документами і його дочка.

Минали місяці. Віра, як і обіцяла, не підключала колишнього до свого нового життя. Але одного разу зателефонувала:

– Сергію, допоможи! У мене великий аврал на роботі, – просила вона по телефону.

– Забери Катю з садка. Виручи, вже не заревнує твоя благовірна. Зрештою, за документами ми ще одружені.

Це було правдою – вони так і не подали заяви, хоч вже й не жили разом.

А ось ревнувати Сергія вже не було кому: спільне життя з новою пасією не задалося. Романтика дуже швидко зруйнувалася об спільний побут. Але повідомляти про це Вірі чоловік не став. Не хотілося соромитися. Пішов за коханням, а вистачило цього кохання на три місяці.

Катя його одразу впізнала, радісно сіла у машину. Щебетала всю дорогу про те, що було в садку. А біля будинку спитала:

– А чому ти не хочеш бути моїм татом? Я тобі не сподобалась?

– Ні, ти мені дуже подобаєшся, – зніяковів чоловік.

– І я хотів би. Просто так вийшло.

Дівчинка весело подивилася йому прямо в очі і кивнула:

– Ясно. Ну добре бувай!

Сергій поїхав. І весь вечір думав, чи не сказав чогось зайвого. Чи не дав дитині хибну надію?

Життя у Віри змінилося зовсім. Всі думки крутилися довкола Каті – дівчинка виявилася жвава. Нудьгувати було ніколи.

Якось зателефонували з садка – Катя посварилася з одним хлопчиком з групи. Надвечір призначили розмову з батьками цього хлопця.

Віра зітхнула і зателефонувала колишньому чоловікові:

– Вибач, але мені знову потрібна твоя допомога. Катя в саду посварилася з одним шкідливим хлопчиком. Він давно її ображав, різні речі говорив. Мене викликали на розмову. Там така сварлива мама… Можеш зі мною поїхати, бо переживаю – і ми з нею посваримося.

Звісно, Сергій приїхав. Замість мами на них чекав батько хлопчика. Прямо при дітях цей інтелігентний з вигляду чоловік сказав:

– Вашу дівчинку потрібно відсторонити від звичайних дітей. Чув, вона з дитбудинку, ми не хочемо, щоб мій син займався з такою дитиною.

– З нашою дочкою все гаразд, – раптово не витримав Сергій.

– А якщо ваш син доводить дівчаток до того, що вони сваряться з ним, то його варто було б відсторонити.

Катя подивилася на Сергія із захопленням, Віра – з подивом. У машині вона тихо сказала йому:

– Не думала, що ти назвеш Катю нашою дочкою.

– Сам не чекав, – зізнався він.

– Та й що це змінює? На твоєму місці я не пустив би зрадника назад. Нехай ми ще й одружені.

– Згодна, є проблема, – кивнула Віра.

– Але ми обговоримо можливий випробувальний термін для тебе… Як вважаєш, Катю, місяця вистачить?

КІНЕЦЬ.