Кілька років тому я розірвав шлюб з Тамарою – після того, як став свідком її невірності.

Після цього, незважаючи на скромний заробіток, я постійно виплачував аліменти на нашого сина Тимура і навіть фінансово допомагав Тамарі з ремонтом квартири з огляду на те, що наша дитина проживала там.

Хоча Тамара намагалася повернути мені гроші, я наполягав на тому, щоб вона їх залишила в сім’ї, ставлячи добробут Тимура понад усе.

Ми з сином підтримуємо міцний зв’язок, на який не вплинуло розлучення. Однак моє рішення розлучитися викликало критику з боку рідних, які вважали, що заради єдності сім’ї потрібно пробачати такі зради.

Мій дядько, який завжди терпляче ставився до необачних вчинків своєї дружини, і моя тітка, зосереджена виключно на матеріальних благах, які їхній син Влад отримав у шлюбі, представляли саме цю позицію.

Незважаючи на очевидне багатство, родина Влада зрештою зіткнулася з фінансовим крахом через великий банківський кредuт, внаслідок чого мій дядько відчайдушно просив мене продати свій будинок, щоб допомогти їм.

Я відмовився, оцінивши стабільність власного життя вище за їх фінансову безвідповідальність.

Ця відмова привела до розладу в сімейних відносинах, але врешті-решт Владу довелося розпродати своє майно і розлучитися з дружиною, щоб розрахуватися з боргами.

Їхня історія підкреслила для мене нестійкий характер терпіння нещастя заради матеріальної вигоди.

КІНЕЦЬ.