Зустрічі з родичами чоловіка для мене те ще випробування. Особливо – зі свекрами, які вимагають бачити онуків, але нічим абсолютно нам не допомагають, від слова – ніскілечки.

Я, звичайно, все розумію, ми всі різні люди, зі своїми бажаннями, зі своїми проблемами, але я вважаю так: одне діло, якщо ти береш участь у житті дитини не тільки, коли все добре, але і коли не дуже, і допомагаєш, коли просять, а не знаходиш тисячу причин відмовити, як це роблять мої свекри.

Тому я й засмучуюсь від такого несправедливого ставлення. Мої родичі, вибачте за порівняння, завжди нам допомагають. Якщо нам з чоловіком треба у якихось справах, то посидіти з дітьми – це завжди тільки мої родичі.

Коли дітки хворіють і треба їх машиною в клініку повезти, то свекри завжди знайдуть причину відмовити, хоча мають автівку. Тільки попроси підвезти, такий гвалт свекруха підніме, тисячу причин озвучить.

То машина не її, а її чоловіка, у неї, мовляв, машини немає, то на роботі завал саме в ці моменти, то втомилася, то у неї собака тому вона їхати нікуди не може і допомогти не може.

Але Бог з ними, подумала б я, якби вони не тріпали нерви! Кажуть, що приїдуть у п’ятницю, і заберуть старшу дочку на вихідні, але у мене на це відповідь – категоричне “ні!” Бо коли мені потрібна була їхня підтримка і допомога – вони відмовлялися брати участь у  житті донечки.

Я свекрам, щиро кажучи, не довіряю. Вони живуть удвох для себе, відпочивають, а онуки їм потрібні, тільки коли все добре. Я виснажена, після двох робіт, так моя мама приходить, помиє нам посуд, хоча я навіть прошу, що б вона цього не робила.

Мама допоможе вкласти спати меншого, поспілкується зі старшою, дасть мені можливість сходити в душ. Чоловік весь час на роботі, підробітках, щоб нас забезпечити, а я одна з дітьми.

Але, повторюся, на будь-яке прохання про допомогу я отримую від свекрів відмову, ще й репетування на додачу. Чи справедливо?

Ви скажете: треба поговорити, пояснити. Все це вже проходили, я і говорила, і пояснювала. А мені у відповідь – мовляв, вони вважають, що допомагають нам не менше за моїх рідних. Звідки вони можуть це знати? Це не так!

Свекри вважають, що перевести чоловіку на карту тисячу гривень раз на кілька місяців – це допомога, але я не про гроші говорю, а про фізичну та моральну підтримку, а їх просто немає.

Ще мама й тато чоловіка кажуть, що ніхто нікому нічого не винен, а раз так – то і я не вважаю за потрібне довіряти їм нашу дитину, бо не впевнена в них. Хіба я не права? Як на мене – то я все роблю правильно.

Джерело