Валентина прийшла з роботи пізніше, аніж зазвичай. Надійшов новий товар, і директор сказав, що поки його не приймуть, ніхто додому не піде. Якщо, звісно, завтра не хочуть отримати розрахунок.

Валентині дуже хотілося все виказати нахабному директору й піти, але вона не могла дозволити собі цього – чоловік уже четвертий місяць сидів без роботи.

– Добре хоч на вечерю є котлетки, можна буде швидко зварити макарони і піти спати, – подумала вона.

Коли жінка зайшла у квартиру, Михайло – її чоловік – сидів у кріслі перед телевізором із пінним у руці.

– Ну що? Ти дзвонив щодо роботи? – задала йому Валентина традиційне питання.

– Дзвонив, сказали, що треба почекати, вони самі мені передзвонять, – відповів чоловік.

– Мишко, ти влаштувався хоч кудись. Олі треба буде за навчання заплатити. Вже ж останній курс! Це майже три мої зарплати! Якщо я все літо відкладатиму, нам навіть на хліб не вистачить.

– Я не хочу хоч кудись! Я не винен, що на заводі обладнання поміняли на нове і до верстатів поставили хлопчаків, які знають якісь програми!

– А я тобі казала – йди вчитися! Микола он пішов – безкоштовно, за рахунок заводу, і тепер зарплата більша, аніж раніше отримував, – нагадала чоловікові Валентина.

– Микола мене на три роки молодший, а мені так і дивись пʼятдесят скоро вже. І ти хотіла, щоб я поряд із хлопчаками за партою сидів? – обурився Михайло.

– Звичайно, на дивані весь день лежати зручніше, – пробурчала дружина і попрямувала на кухню.

Там вона поставила на плиту каструлю з водою для макаронів і стала мити посуд, який за день накопичився в мийці. Потім зазирнула в холодильник і ахнула від побаченого. Котлет не було…

– Отже, чоловік повечеряв, не чекаючи на мене, – подумала Валентина і поклала собі в тарілку макарони.

Потім знову зазирнула в холодильник, знайшла там шматок сиру, що вже підсох і натерла його на тертку.

На кухню зайшов Михайло.

– А мене ти вирішила сьогодні вечерею не годувати? – з викликом запитав він.

– Я думала, що ти вже поїв – котлет немає, – відповіла дружина.

– Котлети я ще на обід з’їв.

– А борщ? – запитала Валентина.

– Ти що думала, я одним борщем наїмся? З якого часу ти стала рахувати, скільки я їм? – обурився чоловік.

Валентина посунула йому свою тарілку. Михайло взяв її й подався до кімнати.

Жінка поклала собі трохи порожніх макаронів і замислилась.

Її зарплати продавчині у супермаркеті вистачало лише на оплату комунальних та харчування. Якщо Михайло не влаштується на роботу, то доведеться брати кредит, щоб сплатити за навчання доньки, ще питання, чи дадуть його, а якщо дадуть, як віддавати – зарплати у них маленькі. Попросити Катерину? Але ж не дасть, хоча Валентина знала, що у старшої дочки, яка жила з чоловіком у іншому місті, гроші були.

– Попросила два роки тому на навчання Олі, а Катерина відмовила, – згадала жінка.

Сумні роздуми Валентини були зупинені приходом молодшої дочки.

– Мамо, а в мене радісна новина – я виходжу заміж, – видала вона, заскочивши на кухню.

– Заміж?! За кого?!

– За Миколку, звичайно! За кого ж іще? – вигукнула дочка. – Цієї суботи його батьки до нас свататися прийдуть.

– А чи не рано вам одружитися? І ти, і він ще вчитеся. Вам по дев’ятнадцять років.

– Мамо, у нас дитина буде, – майже прошепотіла Оля.

– Господи! Михайле! Ти чуєш, що донька каже?

Вислухавши дружину та дочку, чоловік запитав:

– А чого ви від мене хочете?

– На роботу влаштовуйся! – сказала Валентина. – Гроші потрібні і на навчання доньці, і весілля.

– Так, тату, ми вже заяву подали, весілля буде наприкінці липня – в останню суботу. Я сукню таку гарну вибрала – всі заздрять! А відзначати ми з Миколкою вирішили у ресторані – там зал великий, можна хоч сто людей запросити!

– А на які гроші ви все це плануєте робити? – запитала мати.

– Ви з батьками Миколи скинетеся. Ви що, не можете улюбленій дочці весілля сплатити? Хочете, щоб ми, як бідняки, просто розписалися й відзначили це у піцерії? Ось уже не очікувала від вас! – Оля готова була розплакатися.

– Олю, почекай, не влаштовуй сварок, ми з татом щось придумаємо, – сказала Валентина.

– Що ви можете придумати? Кредит беріть, якщо у вас немає грошей. Але щоб весілля у мене було таке, як я хочу! І спробуйте тільки зганьбити мене перед батьками Миколи і сказати, що у вас грошей немає!

Оля заплакала і кинулась у свою кімнату.

– Так, – сказала Валентина. – А от не змусив би ти мене тоді відправити Катю до моєї матері, жила б вона з нами, зараз вона точно грошей дала б.

– Я тобі відразу сказав, що чужих дітей утримувати не буду, а відправити її до бабці ти сама вирішила. Та ще й аліменти від її батька туди надсилала, – нагадав дружині Михайло.

– Не всі аліменти, а лише половину. Для села цього було багато, – відповіла Валентина.

– А ти таки подзвони Катерині. На жалість тисни. Скажи, весілля, мовляв, у сестри твоєї молодшої, племінник у тебе скоро народиться, а грошей у нас немає. Попроси багато, може, хоч половину надішле. І пообіцяй, що в борг візьмеш, а потім віддаси, – порадив Михайло дружині.

– З чого це я віддаватиму? – здивувалася вона.

– Ні з чого. Але ж пообіцяти можна. А потім викрутимося якось.

…Катя натиснула кнопку завершення розмови і поклала телефон на стіл.

– Знову мати дзвонила? – Запитав Олексій – її чоловік. – Грошей просила?

– А вона з іншого приводу не дзвонить. Два роки мовчала, а тепер, мабуть, зовсім не може, – відповіла Катя.

– І скільки просить?

– Багато. На навчання та на весілля Олі.

– Ну – це вона загнула. А пару тисяч як весільний подарунок у принципі переказати можна, – сказав Олексій.

– Ні, ані копійки. Ні за що ніколи. Я собі клятву дала – якщо вони мене з сім’ї виставили, то так і бути, і вони мені не сім’я.

– Я пам’ятаю, ти казала, що мати тебе до бабусі в село відправила, коли вдруге вийшла заміж. Але це було давно, може вже помиритеся, – запропонував Олексій.

– У бабусі мені було непогано. Ми жили бідно, але дружно. Бабуся мене шкодувала. А мати приїжджала спочатку чотири рази на рік, потім двічі, а останнім часом взагалі не з’являлася. А одного разу, мені було років одинадцята, бабуся потрапила до лікарні, і мати мене забрала додому. Я прожила у них два тижні і була дуже рада знову поїхати в село. Такої образи, як у ті два тижні, я ніколи не відчувала в житті. Мало того, що я побачила різницю між тим, як живе і що має Оля, і тим, у яких умовах я живу, так мені ще постійно казали:

– Не чіпай, це для Олі.

Причому це стосувалося всього: починаючи з дитячих книжок та ляльок, закінчуючи солодкими сирками, які у сільському магазині не продавалися.

– Але це зовсім дитяча образа, тобі треба її відпустити, – Олексій погладив дружину по руці.

– А знаєш, я тоді не могла зрозуміти і зараз не розумію, чому вона зі мною так, адже я також була її дочкою. Невже можна було відмовитися від своєї дитини тільки тому, що якийсь чоловік заявив, що чужих дітей годувати не буде?

Коли я вступила на навчання, бабуся, відриваючи від своєї мізерної пенсії, надсилала мені щомісяця по тисячі.

Я попросила у матері переказувати мені хоча б аліменти, які виплачував мій батько – вісімнадцять мені виповнилося лише у лютому. Але вона сказала, щоб я крутилася сама – нема на що вчитися, так іди працюй. А гроші потрібні, щоб Олі нову сукню для бальних танців купити та щоб оплачувати заняття.

– Ну, ти ж якось викрутилася.

– Викрутилася. До вісімнадцяти мене нікуди офіційно не брали, підробляла де могла. А коли зовсім не було грошей, приходила в студентську їдальню і брала склянку чаю. Добре, що нарізаний хліб на столах у тарілках лежав.

Отак і викрутилася. Потім уже в кафе прибиральницею влаштувалася – працювала вечорами й навчалася.

Отоді я для себе й вирішила, що для мене ці люди не існують. Бо ж мої проблеми їх ніколи не хвилювали. І зараз я сказала матері, що в нас є кредит на житло, а я в декреті. А вона навіть не спитала, хто в мене народився – дочка чи син. Пропустила повз вуха.

А коли у нас було весілля, я їх запросила, але вони навіть смс із привітанням не надіслали.

– Я все зрозумів. Дай твій телефон.

Олексій узяв телефон дружини й заніс номер її матері до чорного списку.

– Ти не заперечуєш? – запитав він.

Катя похитала головою. Все тепер її не цікавить, як живуть її так звані родичі…

…А в будинку Валентини та Михайла на цей час відбувалися цікаві події. Щоб знайти грошей на весілля Олі, Валентина поїхала в село до матері.

– Мамо, тобі вже важко одній із господарством справлятися. Давай будинок продамо, а ти до нас жити переїдеш. Оля виходить заміж, ти в її кімнаті житимеш. Куди тобі одній – один город цілих дванадцять соток, – умовляла Валентина матір.

– Ні, я де жила, там і не стане мене. Поки що сили є – працюю, скільки зможу, стільки й зроблю. Город мені Петро на тракторі зорав весною, грядки я сама зробила. Торік Катерина з чоловіком приїжджала, то її Олексій паркан полагодив. Пенсії мені вистачає, та ще й Катя то грошей надішле, то на свято посилку. Не бідую. А в чужий дім не поїду.

Довелося Валентині кредит брати й чоловіка на роботу виштовхувати. А після весілля молодята прийшли жити до Валентини та Михайла – зі свекрухою Оля не вжилася – вона зроду ніякої роботи вдома не робила. А якій свекрусі це сподобається?

У середині лютого народила Оля доньку. Місяць сама з дитиною сиділа, потім Валентині й матері Миколи довелося по черзі відпустку брати, щоб Оля могла навчання закінчити.

Зате потім вона заявила чоловікові та батькам, що тепер три роки з дитиною сидітиме і працювати не має наміру.

А Михайлу довелося забути про те, що вечір можна спокійно провести біля телевізора з пінним – тепер у нього родина велика.

І головне – усі свої, чужих немає…

КІНЕЦЬ.