Ще вранці мама збирала свої речі.

Вона раз у раз знову відкривала свою шафу, старенькими руками перебирала знову і знову, якісь непотрібні, на мій погляд, речі.

Там були якісь вицвілі хустки, лляні рушники, яких вже не купити ні в одному магазині таких вже немає.

Я мовчала. Мама не хотіла говорити.

Я бачила, як їй було непросто прощатися з селом, зі своєю маленькою і такою рідною хатою.

Тут все її життя. Сьогодні я забираю маму до себе.

Але не повірите: у її очах чомусь немає щастя, радості, хоча вона знає, що ми її любимо, їй у нас буде добре, в місті її чекають маленькі онуки, які виросли на бабусиних пирогах і казках.

Мама не брала ні сумок, ні пакетів, вона, ще за звичкою складала все в вузлики.

Я знаю, що куплю їй всі необхідні речі: і одяг, і взуття, і новенькі яскраві халатики, пальто.

Так я мамі не заважала, не говорила, щоб вона чогось не брала.

Нехай бере все, що так рідно їй.

Я сьогодні забираю свою маму з села в місто.

Тепер я знаю, що повинна доглядати за нею, щоб їй було добре і комфортно у нас.

Тепер я відчуваю себе мамою своєї старенької мами.

КІНЕЦЬ.