Минуло тридцять років, а він так само характерно сутулився. Якби тільки я була більш презентабельною, у свіжому пальті та з нафарбованим обличчям, я б охоче підійшла до нього, щоб поцікавитися його життям та справами.

На жаль, я виглядала неважливо: окуляри ледве трималися на обличчі, обмотані скотчем. Я вирішила почекати наступного дня, щоб замінити їх.

Одягнена я була в старий плащ, призначений для швидкого бігу магазинами, а не для зустрічей. Черевики були в такому ж плачевному стані.

У студентські роки у нас з Гнатом було глибоке кохання. Він був моїм лицарем, який обіцяв захистити мене від життєвих негараздів. На третьому курсі ми зіграли весілля.

Тривало воно до світанку, поки нас не розігнав комендант гуртожитку. Після цього життя набуло серйозного обороту: оренда квартири, суперечки про домашні обов’язки при наших рівних доходах, додаткові робочі зміни. Кожна дрібна розбіжність здавалася грандіозною.

Після дрібної сварки я вискочила з дому, заявивши, що ніколи не зможу жити з такою людиною. Наступного дня я ініціювала розлучення.

Незважаючи на це, спогади про Гната часто були приємними і контрастували з одноманітністю мого подальшого життя, в якому був короткий другий шлюб, дитина і, зрештою, онук… І ось ми знову зустрілися – у тому самому супермаркеті через пару днів.

Цього разу я була пристойно одягнена, у нових окулярах, а він – у новому пальті. Наш невимушений обмін репліками про життя показав, що він одружений з доброю жінкою, а я задоволена своїм Володимиром – професіоналом в галузі ІТ.

І все ж, коли ми прощалися, мене охопило почуття закритості, незважаючи на вдавання повноцінного життя. Випадкова зустріч з Гнатом у ліфті мого будинку послужила поштовхом до протистояння невисловлених істин та втрачених зв’язків. Я запропонувала йому зустрітись сім’ями.

Ми знайшли спільну мову, посміялися з подібностей і, зрештою, виявилися глибоко залучені до розмови, відроджуючи зв’язок, який здавався втраченим у часі.

КІНЕЦЬ.