Віра невпевнено дивилася на чоловіка на порозі. На ньому було надіте пальто, а на плечах ще лежав сніг, що не встиг розтанути, поки він піднімався на ліфті на їхній поверх.

Чоловік простягав Вірі ляльку, але дівчинка чомусь не наважувалася взяти її до рук. Вона сама не розуміла причини своєї нерішучості, дуже вже красивою і модною була лялька, Віра якраз про таку мріяла.

– Ну, Віро, бери, – ласкаво сказала мама, що стояла поруч.

Віра так і не наважилася прийняти подарунок із рук незнайомця. Обличчя у нього було добрим, але все одно дівчинка бачила його вперше і поки що не могла з упевненістю вирішити, що він їй подобається. А подарунки від незнайомців мама давно навчила її не брати.

– Ти Віра? – Запитав чоловік, і дівчинка несміливо кивнула у відповідь. Звичайно, Віра, вона – донька мами Юлі, яка стояла поряд. Невже ця доросла людина не розуміє очевидних речей?

– А я – Олексій. Я друг твоєї мами.

Друг? Віра знала всіх маминих друзів, а такого щось не пригадувала. Якийсь високий, з добрими блакитними очима, у гарному пальті та з гарною лялькою в руках. Віра не стрималася і простягла руку, прийнявши ляльку. Від ляльки смачно пахло магазином і ще чимось таким, від чого хотілося грати з нею, не перестаючи.

– Молодець, – похвалила Віру мама, – а тепер ходімо пити чай.

Сіли на кухні, а мама ввімкнула торшер. Вона рідко його включала, але Вірі так подобалося його червоне світло, що робило атмосферу на кухні особливо затишною. Раніше вони так само пили чай з татом, але тата не було вже майже два роки, і Віра дуже сумувала за ним.

Тепер на кухні, на татовому місці, сидів цей Олексій. Він пив чай, а сам дивився на маму такими очима. Вірі стало ніяково від його погляду, навіть тато не дозволяв собі так дивитися на маму. Вірі не сподобався цей на вигляд добрий і щедрий чоловік, надто гарним він хотів здаватися. Але мама дивилася на нього з ласкою та любов’ю, і шестирічна Віра одразу зрозуміла, що жодним другом цей Олексій не був.

– Завтра можна піти до зоопарку, – сказав Олексій, а мама посміхнулася.

– Можна.

– Я не хочу до зоопарку, – сказала Віра.

Мама подивилася на дочку із подивом:

– Тобі ж подобалося. Ти чого?

– Не хочу і все.

– Якщо ти не хочеш, то ми можемо в кіно сходити, – усміхнувся чоловік.

– Я не люблю кіно, там нудно, – відповіла Віра, а потім встала з-за столу. Мама подивилася на неї з невдоволенням, ще б пак, адже вона чекала того, що Віра буде слухняною і вихованою дівчинкою, а вона повела себе норовливо. Ну не подобався їй Олексій, що вдієш?

Коли гість пішов, а Віра з ним навіть не попрощалася, мама увійшла до дочки. Дівчинка сиділа за столом і малювала, а її нова лялька сиділа у кутку. Віра демонстративно її туди посадила, бо не хотіла, щоб мама і цей Олексій думали про те, що їй дуже подобається його подарунок.

– Що це було, Віра? – суворо запитала мама. – Ти поводилася невиховано.

– Я й не мала, – відповіла Віра, – цей Олексій мені не сподобався.

– І що ж поганого він тобі зробив?

– Нічого. Просто в нього погляд такий недобрий.

Віра обманювала маму. Насправді, Вірі дуже сподобалися очі Олексія, але розуміти те, що ця людина може зайняти в будинку місце її батька, дівчинка не хотіла. Віра не хотіла вірити в те, що мама може любити когось ще окрім тата.

– Він має добрий погляд. Олексій дуже добрий. І ти маєш змиритися з тим, що тепер Олексій буде у нас частіше.

Віра примружилася і подивилася на матір:

– Він тобі не друг, так?

– Він більший, ніж друг. Я його кохаю.

У Віри закружляла голова від слів мами. Ще недавно, лише кілька років тому, мама говорила «люблю» татові, а тепер раптом з’ясувалося, що вона може кохати ще когось. А якщо завтра вона передумає любити Віру і захоче любити якусь ще дівчинку? Це ж справжнісінька зрада!

– Так нечесно, – Віра вже не стримувала сльози, – ти любиш тата. Ти так казала! А тепер що? Все?

Мама спробувала обійняти Віру, але дівчинка звільнилася з обіймів матері.

– Вірочка, тата більше немає. Твого тата немає з нами вже майже два роки. І я маю право на щастя. Я маю право на кохання.

– Ні! – вигукнула Віра.

Мама не стала сперечатися, мовчки вийшла з кімнати дочки. Олексій справді став бувати в них частіше. Він приносив цукерки, фрукти, інші ляльки, які Віра складала в куток кімнати. Їй дуже хотілося гратися з ними, але вона не могла. Так, вона мала свою гордість, і Вірп не збиралася переступати через себе.

Через два місяці після появи Олексія в житті Віри мама повідомила доньку про те, що незабаром вийде за цю людину заміж. Віра, слухаючи маму, не могла до кінця повірити в те, що чує.

– Ні, мамо, ти не можеш. Ти одружена з татом! Він твій чоловік. І Олексій бути твоїм чоловіком не може.

Мама посміхнулася, потім погладила Віру по щоці:

– Мила моя. Тата немає, і я не вважаюсь заміжньою. Олексій стане моїм чоловіком, і ми житимемо разом. Я, ти та він.

– Я не хочу! – примхливо відповіла Віра, але мама тільки важко зітхнула.

– Нічого не поробиш. Ми з Олексієм любимо одне одного, хочемо бути разом. У нас буде спільна дитина.

– Ні! – Віра закрила вуха руками, начебто від цього те, що сказала мама, стане неправдою. Або взагалі здасться невимовним.

– Так, люба, – продовжувала мама спокійним голосом, – у нас з Олексієм буде малюк. А тобі треба буде постаратися і називати його татом. Поки що ти взагалі ніяк його не називаєш.

– Я не назву його татом! – відповіла Віра, а з очей вже ринули сльози. – Він – несправжній тато!

Мама спробувала обійняти Віру, але дівчинка знову відсторонилася і сховалася у своїй кімнаті. Їй хотілося повернути рідного тата, того, що був у її житті ще зовсім недавно. Носив її на плечах, грав з нею в лото, бігав наввипередки.

– Тату, татку, – шепотіла ввечері перед сном Віра, а під її подушкою завжди лежала фотографія батька. Його не стало, а тепер треба буде називати татом незнайомого дядька в гарному пальті.

Весілля зіграли у квітні, і у мами вже було видно животик. Віра прийняла ситуацію, але називати Олексія батьком не збиралася. Він був і залишався для неї чужим, хоч би як він намагався бути добрим. Віра нічого не могла з собою вдіяти, їй не подобалася ця людина.

Часто Вірі снився батько. Він усміхався їй уві сні, махав рукою, а потім кудись ішов. Віра кликала його, іноді прокидалася посеред ночі з мокрими від сліз щоками, потім сиділа на ліжку і тримала в руці його фотографію. Як важко було без тата. Олексій був у сусідній кімнаті, він спав з мамою, і він знати не знав про те, що діялося на душі у його шестирічної падчерки.

– Постарайся називати Олексія татом, – весь час повторювала мама, але Віра заперечливо хитала головою.

– Він – несправжній тато, – відповіла вона зухвало.

Вона могла кликати його «Ей!» або звернутися до Олексія на «ви», але батьком називати чужу для неї людину Віра не збиралася. У вересні у мами народилося маля, його назвали Сергійко. Віра дивилася на свого братика, що лежить у ліжечку, він був схожий на лялечку, з якими Віра звикла грати.

Віра разом з мамою ходила гуляти з Сергійком, вона заколисувала його вечорами і навіть читала йому казки. Але, варто було Олексію підійти до Віри, як тут же дівчинка відсторонялася. Олексій жив із ними майже рік, а Віра ніяк не могла звикнути до того, що він – чоловік мами, батько її братика.

Взимку Сергійко занедужав, і мама разом із сином лежали в палаті. Це сталося якраз перед новим роком, і Олексій запропонував Вірі поїхати до її бабусі до села. Віра з радістю погодилася, не хотілося сидіти вдома з несправжнім татом і мовчати. Разом з вітчимом вони сіли в машину і поїхали до Калинівки, села, в якому жила мама мами, і в якої Віра бувала щоліта.

Взимку у Калинівці все здавалося іншим. Віра ловила сніжинки руками, дивилася на ялинку, що стояла посеред двору. Усередині зароджувалося відчуття свята, але Варі було сумно без батька та мами.

Тієї ночі їй знову наснився батько. Він усміхався Вірі, а потім підійшов, присів перед нею навпочіпки і погладив дівчинку по голові. Віра навіть змогла доторкнутися до його щетинистого обличчя, начебто це відбувалося наяву.

– Тату, – сказала вона, а батько прошепотів у відповідь:

– Тато Олексій.

– Ні, – заперечила Віра, але батько посміхнувся до неї, підвівся і пішов.

Віра знову прокинулася в сльозах, а потім вирішила, що хоче пройтися. Вийшла за хвіртку, побігла у бік сільської ялинки, біля якої стояла велика гірка. Ні бабусі нічого не сказала, ні Олексію, який мав того дня їхати до міста. Можливо, він і поїде якраз у той час, коли Віра буде на гірці.

Вибігла за хвіртку, пробігла метрів двісті та застигла. Їй назустріч вийшли три великих пси. Вони йшли на Віру. Вона побігла назад. Вона бігла так швидко, що каптур від пуховика відірвався, а замок на ньому розійшовся. Один чобіт злетів з неї дорогою, а Віра все бігла і плакала. Вона поспішала до бабусі, а потім побачила Олексія, що вибіг за хвіртку.

Віра вже чула, важке дихання собак, їх тупіт, а потім голосно вигукнула:

– Тату! Тату!

Вигукнула і скочила в обійми Олексія, який підхопив її на руки. Сльози лилися з очей, вона так переживала. Обернувшись назад, ніяких собак Віра не побачила, а потім тільки помітила добрі очі, що дивилися на неї з неприхованою радістю.

Віра не стала брати слів назад. Обійняла Олексія за шию і ще раз повторила:

– Тату!

І їй було спокійно та затишно у нього на руках. Нескінченне почуття полегшення зійшло на Віру і накрило немов м’якою ковдрою.