Якби Анастасії років десять тому сказали, що вона житиме в селі, стане садівницею і доглядатиме яблуневий сад, то вона нізащо не повірила б!

Вона – розумниця і красуня, яка з відзнакою закінчила школу, дівчина, якій пророкували велике майбутнє, ось так усе залишить і поїде в село.

Настя після закінчення школи вступила в інститут, у школі вона більше спілкувалася з хлопцями. Мабуть тому й хотіла вчитися у технічному. Але

Це їхнє знайомство було тим дивовижнішим, що за наявності такого достатку протилежної статі вони так і не зустріли своїх половинок.

Настя, симпатична дівчина, якось більше дружила з хлопцями, аніж закохувалась у них, тому й не бачила біля себе майбутнього чоловіка. Так само й Михайло. У педагогічному більшість дівчат, а от і не одружився.

Настя з Михайлом випадково зустрілися у кінотеатрі, він підсів до неї за столик у кафешці перед початком сеансу, вона вже допивала каву. І раптом зустрілися поглядами, миттю між ними проскочила іскра, буває таке.

Зустрічалися вони зовсім недовго.

-Настю, ти така гарна, я не зустрічав таких. Хоча закінчив педагогічний, там знаєш скільки дівчат! – говорив Михайло.

-Ось цікаво, а я в політехнічному навчалася, там більше переважають чоловіки. Та це не інакше, як доля.

Вони одружилися, Михайло викладав у школі, Анастасія вела наукову працю, причому успішно. Її роботами цікавилися, пророкували кар’єру.

Все було добре, але вони не мали дітей. Було незрозуміло, чому здорова, добра, гарна Анастасія не могла завагітніти.

Пройшли обстеження і чоловік і дружина, лікар сказав, що все нормально. Анастасія переживала, що чоловік охолоне до неї, тим більше він завжди хотів дітей. Але не переставала сподіватися, вірити і чекати.

У Михайла не стало мами у селі, яке знаходиться за п’ятнадцять кілометрів від міста.

Був травень, і коли вони приїхали на поминки, Анастасії одразу кинувся у вічі квітучий яблуневий сад. Свекруха мала сад, яблуні посадив її чоловік, батько Михайла.

Щоправда, він його рано не стало, довго був слабий, і ніби спеціально на згадку про себе посадив за будинком яблуні, які завжди плодоносили.

Мати Михайла трепетно ​​ставилася до свого саду, пригощала всіх просто так, адже це пам’ять про її коханого чоловіка.

Після поминок Михайло сказала дружині:

-Настю, мені запропонували посаду директора місцевої школи, нової, сучасної. Як ти на це подивишся? Я б керував школою, а ти писала б свої наукові праці в тиші, дивись яка тут краса.

Анастасія спочатку подивилася на чоловіка з подивом, а потім перевела погляд на яблуневий садок і погодилася. Їй раптом різко розхотілося писати працю, займатися наукою, вона відчула себе тут, як удома. Тиша, спокій і саме сад її тягнув, манив, стояв весь у цвіті. Вона навіть здивувалася:

-Як це я раніше не помічала такої краси, ми ж не вперше сюди приїхали? Щоправда, цей квітучий сад бачу вперше, зазвичай приїжджали, коли дозрівав урожай. Мені не хочеться повертатися в місто, галасливе і метушливе.

Так кардинально подружжя змінило місце проживання та своє життя. Батьківська хата була у хорошому стані, Михайло завжди допомагав матері, відпустку іноді проводив тут, допомагав по господарству. Привозив будматеріали, і навіть якось бригаду будівельників вони майже повністю перебрали будинок, навіть фундамент зміцнили. Минув деякий час, будинок розширився, у Михайла була в характері хазяйська жилка, це в нього від батька. Поставив нову огорожу, облагородили двір, тут постаралася Анастасія.

Їй подобалося копатись у землі, вона сама не розуміла, звідки це в ній у міській мешканці. Але найбільше уваги вона приділяла саме саду, який незабаром став її гордістю. Анастасія не розуміла чоловіка, він не виявляв жодного інтересу до саду, навіть казав, що яблуні можна викорчувати, посадити картоплю.

-Ти, що Михайлику, це ж сад твоїх батьків. Батько посадив, мати все життя дорожила ним. А ти просто так можеш усе викорчувати? Дерева, вони як люди, якщо не відчуватимуть турботи, будуть слабі і чахнутимуть, – переконувала його дружина.

Анастасія бачила, що кілька дерев починають всихати, але вона повернула їх до життя. Скільки любові та турботи вкладала в них, щоб вони знову ожили. Вона раділа, коли збирали врожай, а чоловік невдоволений питав:

-І що нам тепер робити з твоїм урожаєм? Ну в погріб опустимо, узвари закриєш, у бочці замочиш на зиму. А з рештою що? Одна морока з твоїми яблуками.

-Михайлику, а може на ринок відвеземо, продамо. Чи в дитбудинок там, мабуть, візьмуть їх із радістю? Як ти на це подивишся?

-Я не маю часу возитися з твоїми яблуками. А на ринку ти торгуватимеш? З тебе продавець ніякий, ти ж сама це казала. Так що засипай свої яблука в погріб, там подивимося, чи не хочу я займатися яблуками, не цікаво мені.

Але Анастасія так не думала. Вона бачила, що чоловік не вірить у її сили та можливості. Вирішила діяти сама. Пішла до сільської теплиці, що була неподалік їхнього будинку, там вона бачила вантажну машину, на якій привозили якісь матеріали. Домовилась із водієм Сергієм, він заїде завтра до неї та допоможе відвезти її разом із яблуками до міста.

Наступного дня Анастасія почула сигнал машини, визирнула у вікно і, побачивши Сергія, вискочила з дому.

-Доброго дня. Я весь у вашому розпорядженні! – усміхався Сергій своєю відкритою посмішкою.

-Дякую, що приїхали. Я сама завантажу, тільки треба під’їхати поближче.

Але Сергій сам завантажив усі яблука, не міг допустити, щоб жінка тягала ящики. Анастасія написала записку чоловікові, що поїхала у справах до міста.

Сергій виявився балакучим і веселим. Незабаром Анастасія почувала себе поруч із ним, як з давнім знайомим. Їй було з ним затишно, було приємно слухати його і сміятися з його жартів. Давно вона так себе не почувала.

А він розповідав їй про своє нерозділене кохання, що його кохана жінка не захотіла з ним жити в селі і поїхала від нього до міста.

-Ось ви поїхали б від своєї коханої людини?

-Ні звичайно. Ми, навпаки, приїхали з міста, і живемо тут.

Чомусь раптом їй захотілося розповісти незнайомій людині про свою історію. І про переїзд у село, і про свій яблуневий сад, і про те, що чоловікові не подобається сад, і навіть про те, що вони вже багато років не мають дітей.

Анастасія розповідала про себе все те, що накопичилося у її душі за багато років і просило виходу. Вона нікому не відкривала свою душу. А тут перед незнайомцем усе виклала.

Можливо тому, що він теж розкрив свою душу, розповів про свої переживання. А вона з такими емоціями розповідала про свій сад, про дерева, які оживали на її очах, як цвіли, а потім тішили своїм урожаєм. І про те, що чоловік її не підтримує, не любить він сад, не поділяє її інтересів. Сергій слухав її заворожено, а потім видав:

-Я б таку жінку, як ви, все життя носив на руках. Як же пощастило вашому чоловікові!

А їй стало сумно, згадавши останню розмову з чоловіком та його відчуженість від її інтересів.

Коли проїжджали повз дитячий будинок, Анастасія попросила Сергія під’їхати до воріт. Вона запропонувала директору дитбудинку яблука, причому безкоштовно. Коли вони з Сергієм заносили яблука, старенька няня промовила:

-Дякую, у тебе велике і добре серце, дівчинко! Господь і дітки віддячать тобі!

Ці слова няні надовго запам’яталися Анастасії, не виходили з голови, дуже вже по-доброму були сказані. На ринку Сергій залишив її в кабіні, потім прийшов радісний:

-Анастасія, уявляєте, ваші яблука візьмуть одразу всі оптом. І дають таку ціну.

Він назвав суму, а вона навіть не повірила, що так можна заробити на яблуках. Вона з недовірою дивилася на нього.

-Я точно вам говорю, не жартую. Он іде людина.

Підійшов торговець і підтвердив Сергієві слова. Відрахувавши гроші, він віддав Анастасії, забрав яблука. Анастасія навіть і не мріяла, що стільки їй заплатять за яблука.

-Це вам, – вона відрахувала кілька купюр і простягла Сергію. – Завдяки вам я заробила стільки грошей.

Сергій, посміхаючись, промовив:

-Я дуже радий, що допоміг. Але грошей не візьму, заберіть. Давайте краще в кафе зайдемо, відзначимо цю подію.

Вони сиділи за столом і відзначали великий заробіток Анастасії. Вона навіть келих ігристого замовила собі, Сергій відмовився – за кермом. Зате вона замовила йому різні смаколики. Сміялися, і Сергій навіть між іншим натякнув їй, що такі зустрічі можна продовжити, але Анастасія одразу перевела все на іншу тему.

А він більше не повертався до цих питань.

Раптом Анастасія глянула у вікно, біля якого вони сиділи і ахнула. Вона побачила свого Михайла. Він стояв посеред ринку і озирався на всі боки. Вона різко скочила і вибігла з дверей.

Сергій не розумів, що відбувається.

-Михайлику, я тут.

-Настю! Слава Богу, бо я вже весь ринок обійшов, шукаю тебе.

Він взяв її за руки:

-Я вдома, як побачив твою записку, одразу зрозумів, де тебе шукати. Як подумав, що сама все тягатимеш, аж недобре стало. Я ж не думав, що ти зважишся на це, думав так просто говориш і одна не поїдеш. Поїхав, думав, що встигну. Пробач мені, Настуню, пробач рідна. Більше не відпущу тебе одну.

Михайло дивився на неї таким рідним і теплим поглядом, як колись давно, вона обійняла його.

-Та не переживай ти, все нормально, мені допомогли, водій допоміг, тож я не сама тягала.

-А я ще яблук взяв, і дорогою завіз до дитячого будинку, а мені там сказали, що в них сьогодні яблучний день. І я чомусь одразу зрозумів, що це ти.

Коли Сергій вийшов із дверей кафе, побачив Анастасію в обіймах чоловіка. Він зрозумів, що це її чоловік. Зітхнув від жалю, що в нього немає такої жінки, і від радості, що в Анастасії все буде добре.

З того часу чоловік не відпускає її одну, допомагає, і навіть яблуневий сад став йому найріднішим. А через якийсь час Анастасія відчула, що з нею відбуваються якісь зміни.

Вона зрозуміла – у ній зародилося нове життя. А Михайло від щастя ходить останнім часом із посмішкою.

Яблуневий сад став для них загальною гордістю, чоловік працює в саду, а дружину оберігає від садових робіт, думає:

-Нехай поки що сидить у кріслі і милується садом. Їй зараз це корисно.

Їхній улюблений сад вдячно шелестить листям, і тішить своїх господарів смачними та запашними яблуками…