– Мамо, а тобі без чоловіка погано? – запитала восьмирічна Оленка.

Марія сумно усміхнулася: – А тобі, доню, тата хочеться?

Олена задумалася: – І так і ні. Так, бо хочу дарувати йому подарунки на день народження, з днем ​​тата вітати. Щоб на гойдалку мене водив, морозиво купував і багато чого. Ні, тому що переживаю, що може він мене любити не буде.

Марія притиснула доньку до себе: – Ну що ти, моє сонечко, як тебе не полюбити? Ти в мене і красуня і розумниця. А помічниця яка. А щодо тата, не зустрівся мені ще такий чоловік, який любитиме мене, як твій батько.

Марія тихо витерла сльозу, що набігла.

Ігоря батька Олени не стало, коли до народження доньки залишився рівно місяць. Він був, як і вона, лікарем. Терміновий виклик, але по дорозі сталася біда. Для Марії це все було, як поганий сон, тільки маленька Оленка не дала їй опустити руки. Та й батьки підтримували, як могли, дякую їм величезне.

Після розмови з мамою Олена вирішила, вистачить мамі сумувати і плакати. Вона ж не маленька і чує, як мама іноді плаче. Значить треба терміново шукати мамі чоловіка, а собі справжнього тата.

Лежачи при світлі нічника, дівчинка перебирала варіанти. Дядько Сергій, батько її друга Івана? Ні, не варіант. По-перше, він від тітки Галі з Іваном пішов до іншої тітки. Та й гуляє він, а потім дуже свариться, по секрету розповідав Іван. Двірник Фарух? Гаразд, час ще є, а зараз спати треба, вирішила дівчинка.

З того часу вона почала придивлятися до чоловіків, як до потенційних батьків. Цей дядько он який, ввічливий начебто, дякую продавцеві сказав, а сам на дворі з песиком погано повівся. Значить поганий. А інший у якоїсь тітки грошей на хліб дітям просив в крамниці. Та дала. А він, Олена сама бачила, не хліб собі купив а біленьку.

Дівчинка часто заходила до мами на роботу після школи. Контролювала, щоб та поїла. А то знає вона її, людям цілий день допомагає і одну каву п’є. Вони разом ходили до їдальні та їли. А потім Олена йшла додому. Вона вже давно була самостійною дівчинкою. Вміла і чай заварити та яйця посмажити. Ну і уроки, звичайно, ніхто не скасовував.

Ідучи одного разу до мами, вона не вперше помітила немолодого чоловіка з пакетом, який сидів на лавці і сумно дивився на вікна лікарні. Вона набралася хоробрості і підійшла до нього.

– Здрастуйте, мене Оленою звуть, – ввічливо представилася вона.

– Микола Семенович, – усміхнувся чоловік.

Олена присіла поряд: – А у вас тут хтось нездужає? – нехитро запитала вона.

Він кивнув: – Так, син.

Дівчинка не втрималася: – А чому ви тут, а не поряд з ним?

– Так, Оленко, він ображається на мене тому, що я залишився, а його мами не стало. Ми з нею поїхали на море і я не встежив, не стало Тані. Це було п’ятнадцять років тому. А нещодавно і з синочком сталася біда. Я як дізнався, одразу приїхав. Але він не хоче бачити мене. Ось і сиджу тут щодня і молюся, щоб моєму хлопчикові було легше. Та й розмовляю з ним подумки, мені теж легше стає, – всі емоції чоловіка ринули назовні.

Олена погладила його по руці: – А як звуть вашого сина? Моя мама там працює. Я потихеньку дізнаватимуся новини про вашого сина і розповідати вам – запропонувала вона. Очі чоловіка зволожилися: – Дякую тобі, Оленко. Роман його звуть. Тебе начебто сам Бог послав, – і погладив її по голові.

Під приводом того, що їм у школі задали твір про роботу батьків, Олена напросилася на обхід з мамою. Та знехотя погодилася. Олену обрядили в одноразовий халат, та шапочку. Всі посміхалися, дивлячись на цю маленьку помічницю і намагалися надавати солодощів. Нарешті Олена побачила того, кого шукала. Роман похмуро лежав на ліжку і відповідав на запитання мами.

– Ви вправи робите, які вам рекомендували? – суворо запитала мама.

– Роблю, – відповів Роман, відводячи очі. Було відразу видно, що він нічого не робить.

Мама вже м’якше сказала: – Романе Миколайовичу, у вас є шанс підвестися. Маленький але є.

Він обернувся до неї обличчям і ображено сказав: – А навіщо? Дружина одразу відмовилася, сказала не збираюся за тобою доглядати.

Мама тихо сказала: – А батьки?

Він відповів: – Нема в мене нікого. Сам я – і відвернувся.

Оленка хотіла вигукнути: – А ваш тато? Він же у вас є?

– Але промовчала.

Вже вдома вона запитала у мами: – А той дядечко, ну який лежить, він поганий?

Марія задумливо сказала: – Та ні, сонечко, він не поганий, просто нещасний. Важко сильній людині ставати слабкою. Погано те, що він руки опустив.

Олена весь вечір ходила задумливою, а потім попросила: – Мамочко, раз до нього ніхто не приходить, можна мені до нього іноді заходити?

Марія здивувалася: – А тобі навіщо? Він же зовсім чужа нам людина.

Олена по дорослому відповіла: – А як же милосердя, ти мені так багато про це говорила.

Марія посміхнулася: – Ну раз тобі хочеться комусь допомогти, то давай. Але якщо він тебе сваритиме чи не розмовлятиме, жодних відвідувань. Згодна?

Олена кивнула, перший крок уже зроблено.

Наступного дня вона докладно розповіла Миколі Семеновичу. Той усміхнувся:

– Ну, хоч якась звістка. А то йому на прохідній одне й і теж кажуть, стабільно важко. А як він виглядає? Як настрій? – зачастив він питаннями.

Олена якомога м’якше йому все описала. Про те, що він говорив, що у нього нема батьків  делікатно промовчала.

У палату до Романа вона зайшла діловито, тягнучи за собою сумку. Поставила стілець перед його ліжком і почала викладати вміст на тумбочку.

– Ось книга, почитаєте, дуже гарна. Я правда не читала, але чула як хвалять. Це кросворди, ручки. Шахи, головоломки.

Роман здивувався:

– Дівчинко, ти напевно палати переплутала? Я тебе не знаю.

Олена подивилася на нього: – Нічого я не плутала. До вас прийшла спеціально. Ви один лежите, вам сумно. Ось я вирішила вас підтримати. Не дивіться, що я маленька. Я навіть у шахи грати вмію, мене дідусь навчив.

Роман хотів булои щось відповісти, але побачивши погляд серйозних і ясних очей, пом’якшав: – Повір мені, дівчинко, всього цього, – він показав на повну тумбочку. – Не треба.

Олена вперто відповіла: – Треба дуже треба. Людині потрібне спілкування.

Роман засміявся: – І звідки ти тільки така розумна знайшлася?

Олена засміялася: – Мама навчила, – І крига скресла.

Марія була здивована, коли побачила, як її Олена сміється і розмовляє з Романом.

– Програв, програв. Роби вправу.

І він робив. Марія й сама бачила, як повеселішав Роман і почав йти на краще. А вдома ці нескінченні розмови про дядька Романа? Марії вже стало здаватися, що він став рідним у їхній родині.

А гордістю Олени стало те, коли Романові дозволили сідати в крісло. Вона обережно возила його коридором. А коли настали теплі дні, вона повезла його до парку. І прямо до лави Миколи Семеновича.

Чоловіки довго дивилися один на одного, а потім синхронно потяглися один до одного. Обидва плакали. А Оленка відійшла убік, щоб не заважати. Вони довго розмовляли та нарешті згадали про дівчинку.

– Дякую – хором сказали вони і обійняли цього маленького помічника.

Закінчилася ця непроста історія щасливо. Роман, якому на прохання Оленки, допомагала Марія, став вставати потроху. Звичайно, це не могло їх не зблизити. Оленка чекає коли Роман зробить пропозицію її мамі і нарешті стане її татом. Точніше вони з Миколою Семеновичем на це дуже чекають.