Ми з Михайлом вже в шлюбі багато років. Та останнім часом стали задумуватися, що нашій єдиній дитині маємо допомогти з житлом обов’язково, бо хто, як не ми.

Живемо ми з Михайлом, звичайно, зовсім небагато, тому добре розуміли, що прийдеться і кредит брати на це і економити дуже на всьому, навіть харчах, якщо доведеться.

А потім стали сумніватися в цьому. Справа в тому, що ми просто подивилися на своїх родичів і друзів і їхніх дітей, і передумали, напевно, робити цього не будемо.

– Але чому ж ви передумали згодом, невже погано, коли у дитини є власний дах над головою і ви всі будете спокійні і впевнені в майбутньому його?

– От я сама не знаю чому, але це тільки якось заспокоює дітей, не дає їм рухатися вперед, на нашу думку. У моєї подруги невістка в невеличкій однокімнатній квартирі в районі нещодавно другу дитину народила.

Ця моя знайома все життя говорила, що на собі економити буде кожну копієчку, якщо прийдеться, але синові старт в життя забезпече, дасть йому все, що зможе.

Ростила вона його одна, ставила на ноги також, дуже важко було їй, зрозуміло, і дійсно, таки вона на собі економила дуже, на чому тільки могла, але купила в кредит йому квартиру, як старт добрий у житті.

На весілля приготувала ключі у вигляді подарунка, всі такі здивовані були, що вона ту квартиру сама придбала, бо знали, як скромно вона жила сама, модна сказати навіть бідно, аж не вірилося в це. Деякі люди навіть відверто заздрили їй. І ось відтоді минуло сім років.

– Зрозуміло з цього всього. Віз і нині там? Я чомусь думаю, що вже знаю, що ти мені розповісти хочеш.

– Так, все так і є, як ти гадаєш. Сидять той син з невісткою і з малими дітьми в тій самій маленькій кімнатці усі разом, що мати з останніх сил купила, кожну копійчину берегла.

Невістка з декрету в декрет, вдома з дітьми, з дня весілля практично не працювала вона зовсім, син бігає на роботу з району щодня, дві години на дорозі в один кінець, на трьох видах транспорту. Тіснота.

Чотири людини в одній кімнаті невеличкій, непросто так жити. Треба розширюватися у площі, але вони тільки руками розводять – неможливо, мовляв, важко їм зараз, бо часи видалися непрості. Вони й так ледве на життя заробляють, грошей немає, а про квартиру і мови бути не може.

– А ти гадаєш, що їм жилося б набагато краще, якби не було у них свого власного куточку для проживання? Де б вони жили всі разом, можливо, їм би ще важче було б? Спасибі матері, все-таки допомогла в житті вона їм добре. А, можливо, вони б зараз жили гірше набагато.

– А ти знаєш, я думаю, не пропали б вони й самі. Я вважаю навпаки, вони б старалися у житті, працювали і відкладали кожну копійку. А так квартира та їм з неба впала, от вони і не навчилися досягати в житті чогось самі. А якби нічого не мали, то сто відсотків, відразу думали б про квартиру і купили її собі самі, а згодом ще більше присталалися б.

Але хіба батьки винні тут, що діти не змогли купити собі окреме житло? І як бути в подібній ситуації, чи забезпечувати усім своїх дітей, чи нехай самі заробляють?

Джерело