Я не люблю своїх батьків і не можу забути і пробачити їм своє нещасливе дитинство. У мене було все, що потрібно для дитини, але нормального відношення не було.

Мені постійно робили зауваження щодо всього. Щоб я не сказала, мама завжди намагалася мене принизити, наголосити, що я все завжди роблю не так, може це відбувалося і неусвідомлено, але мені від цього не легше.

Такі висловлювання, як «мала ще, мене вчити», «яйця курку не вчать», «у людей діти, як діти, а в мене якесь покарання». Це при тому, що я була звичайною дитиною, вчилася добре і нормально поводилася.

Найулюбленішою фразою мами було: «ось будуть у тебе свої діти, тоді й зрозумієш, як це». І ось я виросла, у мене свої діти, яких дуже люблю.

У мене з ними довірливі дружні стосунки, але мама і тут не заспокоюється, каже, що я багато їм дозволяю, і на старість вони мене здадуть у дім для людей похилого віку, бо я зроблю з них егоїстів. Мені набридло усе це слухати, і я висловила їй усе, що тримала у душі усі ці роки.

Батько почав кричати, що я невдячна, а мати сказала, щоб більше не переступала поріг їхнього будинку. Своєї провини я не відчуваю, їхні повчання і нелюбов зіпсували мені дитинство, і навіть зараз вони не хочуть це розуміти.

Не спілкувалися місяць, а два дні тому зателефонувала мати, каже, як ні в чому не бувало, гукає в гості, але я не маю бажання їх бачити. Мої діти теж їх не люблять, хоч і не показують це.

Навіть мій кіт, коли приходить мама, залазить під диван і сидить там поки вона не піде. Загалом мої батьки непогані люди, але таких неосвічених егоїстів я ще не зустрічала.

Усі родичі у них погані, гидко слухати, коли вони обговорюють когось із сусідів, для них це улюблена тема. Як не дивно, але мені в цей час, що ми не спілкувалися, було дуже комфортно, і тепер я думаю, навіщо мені починати все спочатку, розумію, що вони не зміняться вже ніколи.

КІНЕЦЬ.