Лариса вийшла заміж за чоловіка з дитиною.

Дружини Дмитра не стало майже одразу після пологів. Лікарі їй забороняли народжувати, але вона стала на облік, коли вже всі терміни минули і зупиняти процес було пізно.

До пологів вона знаходилася під наглядом, але допомогти їй так і не вдалося. Дівчинка Надійка народилася здоровою.

Лариса часто приходила до них як медсестра, та й жили вони в одному будинку, але в різних під’їздах.

Лариса жила з бабусею, а Дмитро винаймав житло. А найголовніше були вони з одного села і давно знали один одного.

Іноді до чоловіка із села приїжджала мати, привозила продукти. Вона шкодувала сина й маленьку онучку. Переїжджати в село він не хотів, а мати не бачила нічого доброго у місті.

Віддавати малечу матері в село він теж не хотів, та й мати особливо не відмовляла.

Думала, що один син ще не дай Боже почне гульбанити, а ось так хоч донька тримає. Вона все життя прожила з чоловіком, батьком Дмитра, який любив погульбанити, тож переживала, що син у нього піде.

…Лариса поховала бабусю. Приїжджали родичі, батьки, але майже одразу поїхали. Батьки в село – там мають господарство, а рідня по домівках.

Квартира була давно на Ларисі, а значить чекати нема чого. Родичі навіть висловили своє невдоволення з цього приводу і образилися на Ларису та її матір. Усі знали, а не сказали.

– Не звертай уваги, доню, – казала мати. – Ти заслужила на цю квартиру, живи спокійно. А як там Дмитро? Як його дочка?

– Росте. Рочок незабаром.

– Бідолашна дівчинка, маленька така, а вже без матері. А ти у нас коли заміж вийдеш? Все стрибаєш, допомагаєш чужим дітлахам, а пора б і своїх мати.

– Не знаю. Дмитро натякає, а я думаю.

– Думай не думай, а від долі не втечеш. Чоловік він хороший. Дитину не покинув. Ти сама як? Ми тебе підтримаємо.

– Дякую мамо.

– Дзвони. Нам їхати пора, хазяйство годувати…

…Через два місяці зіграли скромне весілля. Лариса удочерила дівчинку, а через рік народила й сама.

Дмитро дуже переживав її вагітність. Здавалося, що це він при надії, а не дружина.

Дівчатка Надія та Оля росли дружними. Лариса не робила між ними різниці, любила однаково. В міру балували, в міру сварилися. Все було просто чудово. Раділи всі, і мати Дмитра, і батьки Лариси.

Коли Надії було тринадцять, а Олі одинадцять їхній батько виробив неймовірне.

Лариса якось прийшла додому з робити, заходить в коридор, а там речі всі на підлозі, сумки стоять якісь.

Жінка зайшла у ванну й ахнула від несподіванки.

Дмитро збирав усі свої речі – гель для гоління, шампунь, бритву, зубну щітку…

Він просто взяв і пішов із сім’ї до іншої жінки.

Дмитро хотів забрати Надію, Лариса доводила, що так не можна робити.

Дівчинка почула їхню розмову, а найголовніше, що вона не рідна дочка Ларисі…

Було багато сліз. Плакала навіть Оля, коли сестричку відвіз батько. Її тато не взяв, це було теж прикро. Але й маму лишати вона не хотіла.

Дмитро переїхав в інший район міста. Надію перевели в іншу школу.

Тринадцятирічна дівчинка потрапила зовсім в інше середовище.

У школі в неї були проблеми, просто тому, що новенька.

У нової мачухи були свої діти – син та дочка, 8 та 9 років.

Надії казали робити за них уроки, вироби на конкурси.

Батько іноді навіть сварився, якщо діти не займали призових місць з її виробами.

Новий одяг їй купували не радячись із нею, що купили, то й добре.

Мачуха брала для неї все найдешевше за розпродажами та в секонд хенді. Зате себе не забувала – все найкраще!

Своїх дітей одягала гарно та зі смаком. Так само і з їжею. Своїм – смакота, а Надійці – «велика, обійдеться»!

З Ларисою батько бачитись Надії заборонив – не рідна мати.

Надії ж було соромно, вона так розгубилася при їхньому розлученні, що не розуміла як вчинити. Батько рідний, а мати виявилася чужою, так батько сказав.

Він заборонив Ларисі шукати зустрічі з Надією, і сам з Олею не бачився, нова дружина була проти.

Вона і Надію терпіла тільки, щоб він не платив аліменти. Й ідею розділити дітей підкинула також вона. Дітей поділили, значить, все чесно. Батько забезпечує Надію, матір – Олю…

…Минуло майже вісім місяців.

– Не можу я, мамо, без неї. Адже вона також моя донька. Я від неї не відмовлялася. Візьму вихідний і поїду до школи. Скоро літо, два дні до канікул, як там Надійка? Де її потім шукати? – сказала якось Лариса.

– Ми теж сумуємо. Як же ж Дмитрик додумався до такого?! Стільки добра йому зробили…

…– Матусю. Пробач мене. Я хочу додому. До тебе, до Олі…

– За що тебе пробачати, дурненька. Ти ж моя донька…

– За те, що тата обрала. Як там Оля?

– Сумує.

– Ти мене забереш?

– Заберу, звичайно, заберу. Прямо зараз. Ходімо до директора, я домовлюсь. Два дні нічого не значать.

Пізніше Лариса зателефонувала до Дмитра. Він погодився не одразу. Його відлякували аліменти на двох дітей, невдоволення із цього приводу нової дружини. Але справа обійшлася без суду. Надія повернулася до Лариси.

У сім’ю повернувся спокій…

…Дівчатка виросли, вийшли заміж. Мама для них найголовніша людина у житті.

Із бабусею, матір’ю батька, дівчатка спілкуються. Та й батьків Лариси також не забувають.

Батько з’являється в їхньому житті рідко, вигляд його не дуже приємний.

А останнім часом він почав ще й гульбанити.

Коли виросли діти другої дружини, вона подала на розлучення.

Після цього він поїхав у село до матері – вона ще жива.

І все! Дороги назад немає! Ніхто його тепер крім матері не прийме.

Жалкував Дмитро, жалкував, хотів якось навіть повернутися до Лариси та вже все – поїзд пішов.

Отак і живе не знаючи, що буде завтра…

КІНЕЦЬ.