Одному літньому чоловіка лікар велів ходити. Ходити та дихати. Це після тяжкої хвороби так треба: ходити та дихати. Тоді і серце працюватиме правильно. І дихати будете краще, на повні груди. Лікування закінчилося, зробили все, що могли. А тепер ходіть та дихайте!

Став ходити і дихати, бо жити хотілося таки. Хоча особливо нема для чого жити: з дружиною давно розлучився, діти самостійно живуть у столиці, добре живуть. І стосунки добрі, тільки у всіх своє життя. Цей чоловік і не нав’язувався. І до себе особливо не кликав, краще діти з сім’ями з’їздять на море або на гірських лижах покатаються.

Це він так казав. А насправді дуже сумував. Його не запрошували, просто дзвонили та вітали зі святами. І він вітав. А потім ось захворів. Але вилікували його.

У лікарні добре було: можна було розмовляти та розповідати про себе. Там було багато однолітків. І всі хотіли про себе розповідати, тож вирішили по черзі розповідати. Добре було, хоч і дуже погано. Фізично погано. Душевно – добре.

Ну от тепер він ходив. Ходить і ходить, як божевільний з оповідання Едгара По. По вулицях – брудно та слизько. Став ходити парком, парк маленький, так колами. Одне коло, друге, десятие… Але серце все одно боліло. І дихати було важко. Ходив, бо страшно впасти. І вдома самому страшно. Страшно перетворитися на лежачу колоду, а померти не страшно.

Він ходив п’ятнадцятим колом. І за ним ув’язався брудний маленький песик. Теж ходить та ходить. Віддалік, не наближаючись, боїться. Але ходить і ходить, маленька, брудна, волохата собака. Шерсть бурульками висить, ніжка кульгава.

Чоловік зупинився і побачив собаку. Ні, він і раніше її бачив. Він був занурений у свої тужливі думи та підрахунок дихання та пульсу. Він про себе думав, на собі був зосереджений. А тут побачив собачку. Собачка зупинилася і дивиться на нього. Сподівається, що він дасть щось. Ну хоч крихітку чогось їстівного…

І чоловік під сирим важким березневим небом раптом заплакав. Це від хвороби, називається – слабодушність, він читав в інтернеті. Нерви ослабли, мозок погано постачається кров’ю, от і розхникався. Слабодушність це.

І від слабодушності він покликав собачку. Сів навпочіпки і покликав. І собачка несміливо підійшла, брудна-пребрудна, очей не видно.

Він узяв брудного песика. Посадив під куртку. І приніс додому. І дав їй відварену індичку, – це дієтичне м’ясо, він дієти дотримувався. І кашку зварив. І помив у ванній. А собачка все терпіла і слухалася, дивилася розумними коричневими очима – тепер видно стало вічко. А потім він зробив постіль на кріслі. Йому зовсім не шкода було нового пледу та крісла. Він усе ще трохи плакав.

І тепер він гуляє із собачкою парком. Ніжка у собачки одужала, тепер вона весело біжить! І, знаєте, серце розправилося та запрацювало у чоловіка. І дихає він на повні груди, як належить. Ходьба допомогла! І дихання допомогло!

Живе дихання завжди допомагає. Коли поряд б’ється чиєсь серце, коли поряд хтось живий та теплий дихає – це завжди допомагає. Коли йдеш не один, – ось це допомагає. І їж не один. І в будинку є хтось, хто тебе любить, – це дуже допомагає серцю битися. І дихати на повні груди теж допомагає…

І можна жити. А діти приїдуть улітку. Відвідають. Він попросив. Покликав. Іноді треба просто покликати. І це теж допомагає дихати та жити.

КІНЕЦЬ.