Для єдиної дочки я завжди бажала найкращої долі. Коли вона навчалася у школі, завжди їй говорила, що треба все робити на відмінно. Вона ж може, вона ж найкраща! І вона мене слухала, зрештою золота медаль, червоний атестат.

Настя вступила до престижного Київського університету, на економічний факультет, їй вистачило балів, стали в нагоді й атестат, і грамоти за перші місця олімпіадах.

Ми з чоловіком були горді, що в нас така дочка. Тепер вона студентка того університету, який ми їй порадили. Всім рідним та знайомим про це ми розповіли.

І ось Настуся поїхала до столиці. І я, і чоловік дзвонили їй щодня. Донька розповідала про лекції, про життя в гуртожитку, і начебто все було добре. А на новорічні канікули приїхала якась задумлива. Ми з чоловіком, звичайно, почали допитуватись, що і як.

І тут донька зізналася, що не здала один залік. У мене в серці шпигнуло, чоловік пішов червоними плямами.

– Як це так?

– Закричала я.

— Ти в школі на одні п’ятірки навчалася, а тут якогось заліку не здала. А попереду ще іспити! Дочко, так не можна, зберись!

Настуся мляво пообіцяла виправити ситуацію.

– І щоб усі іспити на одні п’ятірки! — давали ми з чоловіком їй настанову на вокзалі.

А після сесії донька приїхала додому та довго не хотіла нам заліковку показувати, але ми наполягли. З чотирьох іспитів дві трійки та дві четвірки.

Я була близька до непритомності, чоловік теж. Ми кричали у два голоси, що вона зовсім у столиці від рук відбилася, не вчиться зовсім, а чим займається, незрозуміло. Настя плакала та мовчала.

А коли знову виїжджала, пообіцяла більше нас не засмучувати. Ми дуже на це сподівалися, а всім знайомим та рідним казали, що донька чудово навчається в університеті. А як зізнатися, що золота медалістка раптом стала трієчницею? Соромно.

Ні, я в інституті не вчилася, тільки торговий технікум закінчила, але чоловік має вищу освіту, він у сільськогосподарському інституті навчався, знає, як це, здобувати вищу освіту. Нічого у цьому складного немає, було б бажання. І ми з ним свято вірили, що наша Настуся надалі виправиться.

І начебто так і сталося. Літню сесію вона здала на відмінно. Щоправда, заліковку нам не показала. Сказала, що їх на літо до деканату забрали на перевірку. Наступну сесію Настя знову сказала, що здала на п’ятірки. Ми вірили та раділи за дочку.

А потім вирішили навесні до доньки навідатися без попередження. Ось сюрприз їй буде! Отже, приїхали до столиці, приїхали в гуртожиток, на вахті сказали, в яку кімнату і до кого, а вахтерка стала перед нами муром і не пропускає. Каже, що не мешкає тут така.

Ми з чоловіком у шоці. Як це не мешкає? Настуся, наша відмінниця! А де їй ще жити? Вахтерка ця новенька була, багатьох ще не знала, викликала дівчат із кімнати, де Настя мала жити.

Спустилися двоє дівчат, довго м’ялися, переглядалися, а потім зізналися, що Настя вже пів року, як з’їхала з гуртожитку, після того, як хвіст за перший курс не здала.

У нас із чоловіком трапилася справжня істерика. Виходить, наша дочка нам брехала? І де вона зараз? Одна з дівчаток співчутливо подивилася на нас і повідомила, що Настя кімнату орендує і нігті робить в одному з манікюрних салонів, адресу нам сказала.

Звичайно, ми туди поїхали із чоловіком. Настя була на робочому місці, якраз закінчила з клієнткою працювати. Побачила нас, стала блідою, потім почервоніла.

Ми скандал у салоні не стали влаштовувати, викликали її на вулицю і вже там дуже суворо з нею поговорили. Мовляв, безсовісна, зганьбила нас. Ми її в місто вчитися відправили, а вона покинула навчання, і чортзна-чим займається.

– Так, так, — раптом іронічно перебила нас Настя, — я знаю ваш текст. Зараз скажете, що в школі я відмінницею була і таке інше. Так от, любі батьки! Дійсно, у школі я була відмінницею, а в університеті не вдалося виправдати ваші очікування. Адже я відразу з вами поділилася своєю невдачею. Думала, ви заспокоїте мене, коли залік не здала. А ви? Ви мене відразу соромити почали.

Думаєте мені просто було? Університет – не школа. Тут усе складніше. А ви тільки кричали, що на п’ятірки навчайся. А я не можу! У мене взагалі страх перед іспитами після ваших нотацій з’явився. Тому й не змогла вчитися, покинула. Не хочу! Ось вивчилася на майстра манікюру, цим поки що і на життя зароблятиму.

І ви не зможете мені заборонити. Я вже повнолітня. Так, я знаю, що освіта потрібна. І я її отримаю, тільки трохи згодом, і ту, яку сама оберу, без ваших рекомендацій!

Словом, ми поїхали тоді зі столиці в повній розгубленості. Що з нашою донечкою сталося? Невже так велике місто на дітей діє, що в них дах зриває?

А Настуся наша так і працює майстром з манікюру, вже як три роки. Соромно комусь сказати, а що робити?

КІНЕЦЬ.