Оксана поливала квіти на підвіконні, коли в двері хтось несміливо постукав.

Вона здивовано відставила лійку й пішла в коридор. Оксана відкрила двері і здивовано сплеснула руками.

На неї несміливо дивилася маленька, кругленька жіночка в рожевому халатику.

– Доброго вечора, а я Олена! – сказала вона і раптом простягла Оксані миску пиріжків.

Оксана не розуміла, що відбувається.

Від жінки пахло свіжою випічкою та ваніллю.

– Я по–домашньому вирішила, – збентежено виправдалася Олена. – Сусідка я ваша.

– А–а–а. Ну на те ми й удома, – усміхнулася Оксана. – Проходьте, Олено.

Олена увійшла. Запашний шлейф від пиріжків заповнив коридор і потягнувся по квартирі.

– Як мило! Ви завжди так знайомитеся з сусідами? Я бачила, що ви заїхали тиждень тому. Хоча, на мою думку, ми одного віку. Може перейдемо на ти”?

– Так, з радістю, – усміхнулася Олена, захоплено дивлячись на Оксану – акуратна стрижка, легкий, але підкреслюючий макіяж, шовковий домашній костюм.

Вона крадькома оглядала дорогий ремонт і незвичайний інтер’єр.

В орендованій квартирці Олени до незвичайного інтер’єру можна було віднести лише вицвілі шпалери.

– Мамо, чим це так смачно пахне? – на кухню прошмигнув дев’ятирічний син Оксани Миколка.

– Удачею та везінням, – розсміялася Оксана. – Сьогодні, вам казково пощастило, на вечерю справжні домашні пиріжки. Клич сестру!

Миколка з цікавістю глянув на миску з пиріжками і побіг по сестру.

– У мене двоє дітей. Миколці дев’ять, Іринці дванадцять. Я рідко готую. Багато працюю. А тісто, випічка та інше, зовсім не для мене, – пояснювала Оксана, розставляючи на столі чашки.

– А мені подобається пекти. Колись у селі у нас була справжня піч. Які ж чудові пиріжки пекла бабуся… – мрійливо відповіла Олена.

– Чудові, – погодився Миколка, наминаючи третій за рахунком пиріжок.

– Дякую. Дуже смачно, – підтвердила Іринка.

Олена ласкаво подивилася на дітей.

З того вечора такі різні сусідки потоваришували. Забігали іноді одна до одної на вечірній чай. Базікали. Іноді Миколка й Іринка ходили в гості до Олени і вдень. Вона завжди годувала дітей чудовим обідом і допомагала робити уроки.

…Олені було тридцять дев’ять. Колись давно вона приїхала вчитися в училище в місто з невеликого села.

Проста, добра, чуйна, привчена до праці та порядку, боязка на перший погляд, але весела та смішна, якщо з нею подружитися.

Так і залишилася в місті, такою і залишилася через роки.

Особисте життя у Олени не складалося. Ще з дитинства хлопчаки не звертали уваги на пухку Олену.

Та й чоловіки потім теж не балували увагою. Кар’єра їй теж не світила, адже навіть навчання давалося Олені важко.

А в місті конкуренція у всьому була в рази більша. Олена все це розуміла, але повертатися до села не хотіла.

Там давно не було ні життя, ні роботи, ні перспектив.

Так і жила, потихеньку, помаленьку, працювала продавчинею, моталася по орендованих квартирах, іноді знайомилася на сайтах знайомств, та все невдало і сподівалася, що якось пощастить і їй.

Друзів в Олени теж не було, хоча вона намагалася бути привітною і намагалася потоваришувати з колегами на роботі, але ті були завжди незадоволені життям, і звинувачували в цьому всіх навколо.

Виражалося це і в хамстві покупцям і плітках за спинами один одного.

Більше заводити друзів Олені було ніде. Тому Олена намагалася потоваришувати із сусідами, де б не жила.

Але сусіди найчастіше спілкувалися з нею тільки з ввічливості і дивилися, як на дивачку, коли вона приходила так само зі своїми пиріжками.

Хазяїн минулої орендованої квартири вирішив її продати, так, в черговий раз переїхавши, Олена опинилася тут.

Гарну елегантну сусідку вона помітила відразу. Не маючи особливих ілюзій, вона все ж таки вирішила познайомитися.

Оксані було тридцять вісім. Вона завжди була гарною, починаючи зі старших класів, хлопці ходили за нею юрбою.

У двадцять п’ять Оксана зробила неправильний вибір, але дізналася про це набагато пізніше.

Батько Іринки й Миколки – Олексій, був набагато старший за Оксану.

Він був досить забезпеченою людиною, умів залицятися. Оксані не здалося дивною наявність вже двох колишніх дружин.

Олексій стверджував, що вони були меркантильні і хотіли від нього тільки грошей, розкусивши їх підступний задум, він їх покинув.

І дуже сподівався, що Оксана не така. Але коли Оксана завагітніла вдруге, не виходячи з першого декрету – вона була звинувачена у тому самому.

– Сидиш на моїй шиї! – щодня вислуховувала вона докори чоловіка.

Коли Миколці ще не було й року, Олексій подав на розлучення.

Орім цього, він підлаштував все так, що у графі доходи у нього значилася мінімальна зарплата, з якою Оксана і мала отримувати аліменти.

На щастя, їй дісталася ця квартира. Але щоб утримувати себе та дітей, треба було виходити працювати.

Розраховувати на чиюсь допомогу вона не могла. Оксаниних батьків на той час вже не було.

Оксана була зла на колишнього чоловіка, особливою безвихідною злістю.

І коли плакала ночами, клялася собі, що обов’язково доведе, йому що впорається з будь–якими труднощами.

Спочатку було важко, але вона впоралася, зараз Оксана працювала маркетологом, періодично вела паралельно пару додаткових проєктів.

Це займало додатковий час, але давало можливість мати непогану машину, регулярно возити дітей на море і навіть почати відкладати, на квартиру – більш простору.

– Щаслива ти, Оксано, – сказала якось Олена, з усмішкою дивлячись на подругу. – Дітки у тебе є, квартира своя, машина, та й красуня ти, он яка!

– Діти – так, щастя моє. Та тільки знаєш, від чого серце щемить, і досі. Зима була, Іринці тоді років сім було. І ось просить вона мене – ходімо погуляємо, я надвір хочу, з гірки кататися.

А я за компʼютером, як завжди, працюю. Миколка грається в кімнаті.

І я говорю:

–Іринко, ти вже велика, йди одна погуляй, тільки під вікнами.

Зібралася вона, пішла і через десять хвилин повернулася. Я питаю, може трапилося щось. Ні, каже, просто нудно одній гуляти, а в самої сльози на очах стоять. Зараз, говорю, дочко, дороблю, і підемо всі разом.

І так ми того дня нікуди й не пішли. А вона більше із цим питанням не підійшла. І багато ще таких днів було…

Так і виросли вони в мене, самостійні. Зараз мама не потрібна на гірці кататися.

Оксана сумно посміхнулася.

– А, чи в красі щастя? І таких красунь кидають, як бачиш. Та й наречених багато не стоїть за красунею із двома дітьми.

Прийдеш часом додому і сумно так. Діти по кімнатах у телефонах уткнувшись сидять, а тобі і поговорити нема з ким…

Оксана замислилась.

– А мені, здається, кататися з гірки з дітьми ніколи не пізно. Це і зараз буде весело. Робота, вона нікуди не подінеться, а діти будуть маленькими лише один раз, – усміхнулася Олена. – А ось у мене вже дітей не буде, – сумно додала вона.

– Як це?! Що ти таке кажеш? – стрепенулась Оксана.

– Та які вже діти. Сорок років на носі. А в мене жодного серйозного роману. Не велися на мене мужики й раніше, а тепер і поготів ніхто не гляне – стара. Я вже думала всиновити, та не дадуть мені. Квартири своєї і то нема.

– Що значить, не гляне! Ти це облиш. Думаєш, за зовнішність люблять? Ні за що люблять. Просто коли це твоя людина – з нею тепло, затишно. Навіть і словами не поясниш. І не важливо скільки років. Сорок – багато чи що? Життя тільки починається, – Оксана обійняла подругу.

– Діти! Підйом! – крикнула Оксана з кухні найближчої суботи після розмови з подругою.

– Що трапилося? – увійшла Іринка, потираючи одне око. – Ти млинці готуєш? – здивувалася вона ще більше.

– Так. Снідаємо і їдемо за місто, на базу, кататися на санчатах, – оголосила Оксана.

– Ого! – це вже на кухню зайшов Миколка.

– І так буде кожних вихідних! – урочисто пообіцяла Оксана.

– Тебе звільнили? – Ксюша із сумнівом подивилася на маму.

– Ні. – заспокоїла дітей Оксана. – Але від парочки проєктів я відмовилася.

…Через три місяці після приємних змін у житті Оксани, не менш приємні зміни відбулися у житті Олени. Хоча почалося все з неприємності – у Олени вдома потік кран.

Майстер Степан, який прийшов на виклик, привітно підморгнувши господині, попрямував розбиратися в причинах, співаючи собі під ніс веселу пісеньку.

А Олена вирішила пригостити його фірмовими пиріжками з чаєм.

Степан зрадів. Сподобалися йому і пиріжки, і простий домашній затишок, що панував у маленькій квартирці, і круглолиця господиня.

Так сподобалися, що він прийшов уже без запрошення наступного дня, мовляв, може ще щось відремонтувати.

А оскільки лагодити не було чого, то вони просто пішли в кіно. А ще через пів року Степан зробив Олені пропозицію, і вони переїхали до нього.

Квартира Степана була більша, але жіночої руки там явно не вистачало. Чому тепер дуже зраділа Олена. І з задоволенням почала створювати затишок і порядок. А ще через трохи часу, виявилося, що скоро в дружній родині буде поповнення…

– Вибачте! – вибачився перед Оксаною чоловік, який налетів на неї натовпі.

Оксана подивилася, на солодку вату, що випала з її рук.
– Я куплю вам нову, – примирливо посміхнувся чоловік. А ви катаєтесь? – спитав чоловік, вказавши головою у бік каруселей, поки вони стояли в черзі за ватою.

– Ні. Често кажучи, дуже хочеться, але боюсь, – розсміялася Оксана.

– І мені хочеться, ну куди я такий великий і на карусель – засміють, – зізнався чоловік.

– Дурниці, – відповіла Оксана.

– А давайте разом, – запропонував чоловік. – Вадим, – представився він.

– А давайте, – погодилася Оксана. – Тільки попереджаю одразу: у мене там, на каруселях, двоє дітей підлітків катаються.

– Чудово! А я маю сина, 8 років. Він тепер з мамою та вітчимом живе, а я у вихідні з ним, – пояснив Вадим.

Після каруселей вони всі разом із дітьми пішли в кафе. А наступних вихідних поїхали кататися на велосипедах, а на наступні до Вадима на дачу, потім ще кудись і ще кудись, а потім Вадим вирішив, що не хоче більше розлучатися з веселою родиною Оксани, на цілий довгий тиждень між вихідними.

– Гарненький який, на тата схожий, – Оксана бавила малюка у візочку.

– Це добре, що на тата, – розсміялася Олена.

Подруги сиділи на лавці у парку.

– А ви ще одну дитину не хочете? – запитала Олена.

– Поки що ні. Трьох вистачить, а може, й чотирьох, – Оксана теж розсміялася, дивлячись, як Вадим ганяє з дітьми м’яча на галявині.

– Ну, ми підемо. Сьогодні у Степана коротка зміна, а я ще не насмажила котлет, – схаменулась Олена.

– Ідіть, ідіть, – усміхнулася їй в слід Оксана.