Михайло знову запізнювався на роботу. Вкотре його близнюки не хотіли вставати, одягатися, йти у садок.

Начальник уже обурювався через таку поведінку. Михайло обіцяв виправитися, але зробити з неслухняними синами нічого не міг.

Він поспішав, але пройти повз гойдалки, гірки і пісочниці хлопчики не могли!

Батько вже майже біг у дитячий садок. Тільки-но здавши на руки виховательці своїх неслухняних синів, він розслабився і спокійно пішов на роботу.

Сьогодні він має з’явитися вчасно.

Раптом Михайло озирнувся і на лавці біля дитячого майданчика побачив дівчинку років шести, у брудній суконці, з розпатланим волоссям і босими ногами.

-Ти що тут робиш? – здивовано запитав Михайло.

-Сиджу, – просто відповіла та.

-А чому ж ти одна? – здивувався Михайло.

-Зараз мама прийде…

-А де твій дім?

-Я живу в цьому будинку, – дівчинка показала на девʼятиповерховий будинок, що стояв поруч.

-То чого ж ти додому не йдеш?

-Мені не можна додому, мама буде сваритися.

-Як це? – Михайло оторопів. – Маленьким дівчаткам одним гуляти не можна. Давай, ходімо до мами.

Дівчинка зістрибнула з лавки, і пішла до будинку.

-Я тут живу, – вона показала на під’їзд.

Михайло розумів, що він знову запізниться на роботу, але залишити маленьку дівчинку одну теж не міг.

-Яка квартира? Дзвони.

-Тридцять сьома.

Домофон не відповідав, Михайло дочекався, коли вийшла жінка з відром для сміття, і прошмигнув у під’їзд. Вже в під’їзді він відчув неприємний запах, який посилювався з наближенням до квартири.

На стукіт вийшла заспана жінка, невизначеного віку, побачивши Михайла, вона артистично відскочила від дверей.

-Проходь.

Він не міг пригадати, де раніше бачив цю жінку. А та без передмов розпочала з головного.

-За дочкою прийшов? Я її виховувала, а ти, отже, на готове. Потрібна тобі вона? – жінка показала рукою на дівчинку, яка стояла поруч.

– Забирай.

-Жінко, ви що таке говорите?

-А на маєш, Мишко, та ти мене не впізнав! – раптом сказала жінка.

Михайло придивився.

-Людмила? – чоловік не вірив своїм очам.

Перед ним стояла його перше кохання, тільки дуже постаріла.

-Ну нарешті, – з тріумфом промовила жінка.

-Що ж ти дочку одну на вулицю відпустила.

-Чому одну, вона з татом гуляє.

-З яким татом? – Михайло не розумів слова жінки.

-Зі своїм батьком, з тобою. То що, забираєш Даринку? Вона в мене смирна, докучати не буде.

Михайло зрозумів, що розмови не вийде, взяв дитину за руку і пішов із нею на роботу. Як не дивно начальник прихильно поставився до співробітника, що постійно спізнюється.

Усі старалися дівчинку пошкодувати, почастувати, поговорити. Даринка такій увазі була рада. Особливо розсмішила розповідь, що батька вона не знає, а мама просила її називати татом спочатку дядька Сергія, потім дядька Петра, а тепер, напевно, доведеться і дядька Мишка татом кликати. Тому що вона чула, що мама називала її дочкою.

-Михайле, якщо це справді твоя дочка, – сказав начальник Михайлу наприкінці робочого дня. – Треба її забирати від такої матусі. Твоя Світлана розумниця, зрозуміє. Тим більше, що це ще до вашої зустрічі було.

У роздумах Михайло та Даринка добралися до хати. Він не знав, як сказати Світліні про дочку. Даринка йшла поруч, не питаючи ні про що, мабуть, довіряючи новому знайомому або просто від безвиході.

Світлана подивилася на нову знайому і скомандувала:

-Швидко у ванну.

І коли дівчинка вже чистенька, одягнена в майку Світлани, сиділа за столом, швидко орудуючи ложкою, спитала:

-Ти звідки така замурзана до нас прийшла?

Даринка жваво розповіла, як мати її виставила, а дядько Мишко побачив і привів додому, а мама сказала, щоб вона йшла до нього жити тому, що він її тато. Світлана застигла, не знаючи, що й сказати. Мишко намагався пояснити щось про перше кохання, про те, що вона його залишила і про те, що він не знав, що має дочку.

-Так, все годі. Я все зрозуміла. Ходімо, подивимося на цю матір.

Двері довго не відчиняли, хвилин через 10 у дверях з’явилася Людмила. Вже весела…

-Що треба? Гроші приніс? – звернулася вона до Михайла.

Світлана розвернулася, взяла дівчинку за руку і пішла, Михайло ледве за нею встигав. Людмила ще щось гукала слідом. Але Світлана вже точно знала, що Даринку там залишати не можна.

Проживши у новій сім’ї цілий місяць ніхто вже не уявляв, як дівчинку повертати матері. Вона гралася з близнюками, ходила за Світланою як хвостик, намагалася у всьому їй допомагати. Особливо їй подобалося сидіти ввечері разом за столом, розповідаючи, як минув день.

У Даринки нічого за день статися не могло, вона сиділа одна вдома, поки дорослі були на роботі, проте вона розповідала найнеймовірніші та найцікавіші історії.

Щось складала, а щось було з її маленького, але важкого життя.

Даринку треба було готувати до школи, тож було вирішено оформити документи. Людмилі ця ідея сподобалася, вона сказала, що без дівчинки її може хоч заміж візьмуть. А їй теж жіночого щастя, бачте, хочеться…

Документи майже всі були оформлені, коли Михайло отримав аналізи.

-Світлано, – почав він здалеку розмову.

Діти вже спали і самі вони збиралися до сну.

-Я аналіз отримав.

-І що?

-Даринка не моя дочка.

-Я знаю, – відповіла Світлана.

– Спи.

-А як же…

-Нікому не кажи, у кожної дитини мають бути батько та мати.

Наступного дня сім’я одержала документи на Даринку.

Про те, що вона не дочка Михайла, ніхто нікому не сказав…