Софія прокинулася рано, зробила собі гарячий бутерброд з шинкою, заварила кави. Сьогодні ніяких справ не було, можна й відпочити. Жінка пішла у вітальню, ввімкнула телевізор, коли несподівано у двері подзвонили. – І хто б це міг бути? Я нікого не чекаю, – сказала вона сама до себе і пішла відкривати. Софія підійшла до дверей, жінка вже збиралася повернути ключ в замку щоб відкрити, як раптом почула розмову за дверима. Софія прислухалася до розмови і застигла на місці від почутого

Софія Михайлівна прийняла непросте рішення. Воно їй далося нелегко, але виходу не було. Справа в тому, що Софія Михайлівна на всіх образилася. Вона кілька разів сходила до магазину та принесла пристойний запас їжі. Потім замкнула двері та заблокувала деякі телефонні номери. Крім номера дочки та найближчих.

Дочка Марія взагалі живе в іншому місті та рідко дзвонить. Ббачите їм там більше подобається, ну та й Бог їй суддя. Інші ж схоже так ставляться до Софії Михайлівни, що швидше за все навіть не згадають про неї. Зазвичай Софія Михайлівна дзвонить перша, всіх вітає, вислуховує їхні проблеми та… все. Її життя нікому не цікаве.

Сусідам зазвичай потрібна сіль, або борошно, або ще щось, що їм терміново раптом знадобилося, а магазин вже закритий або просто ліньки бігти.

Подруга дзвонить їй, щоб похвалитися онуками чи тим, де вона відпочивала, а їй і слова сказати не дає. А сестра дуже любить приходити до Софії Михайлівни у гості на пиріжки та запечену рибу. Пригощається Юлія із явним задоволенням, а потім зазвичай обіцяє запросити у гості старшу улюблену сестру.

– Софія, мила у мене є хороше червоненьке і шикарний твердий дорогий сир. Привезли із-за кордону. Давай з тобою побачимось на тижні, посидимо в мене, побалакаємо.

Софія Михайлівна чекає конкретного запрошення, але сестра знову надовго зникає в безодні своїх проблем. До наступного разу, поки знову Софія Михайлівна не скучить і не подзвонить перша. Ну і з рештою приблизно так само. Ніхто вже не пам’ятає, скільки вона їм усім допомагала. Ні, Софія Михайлівна нічого не чекає. Вона від щирого серця людям допомагає і не вважає, що хтось їй щось винен. Але все ж таки хотілося б теж хоч якоїсь уваги.

Ось вже правильно говорять – не роби добра, не отримаєш зла. Адже підсвідомо так хочеться, щоб і їй дісталося тепло та турбота.

Софія Михайлівна була дуже розчарована. Вона нікому не потрібна, це зрозуміло. Швидше за все, ніхто навіть і не помітить її відсутності. Тим краще, нехай розвіється завіса ілюзій. Нехай спадуть окуляри з очей, зникнуть помилки. Недарма ж люди в монастир йдуть чи їдуть у глухий кут і живуть там самітниками. Нічого, вона не пропаде!

Перший же день її самітництва показав, що Софія Михайлівна мала рацію. Їй ніхто не дзвонив ні на телефон, ні у двері. Вона прийняла ванну, нанесла крем на обличчя, зробила бутерброд із товстим шматком шинки і сіла дивитись серіал. Погода на вулиці погана, тому навіть і не шкода, що вона прийняла рішення нікуди не виходити. Незабаром сльози покотилися з очей Софії Михайлівни. Головна героїня фільму, її ровесниця, важко занедужала і йшла на той світ в повній самоті. І ніхто про неї навіть не згадав.

Заснула Софія Михайлівна в сльозах, на дивані під пледом і з ввімкнуним телевізором.

Так минуло два дні.

Третього ранку слабкі промені сонця з’явилися крізь хмарки. Софія Михайлівна прокинулася пізно, але хоч як дивно у відмінному настрої. На телефоні два пропущені дзвінки від дочки, ну треба ж – не чула.

Поки вона думала передзвонити чи ні Марія сама зателефонувала:

– Мамо, привіт, ти що не відповідаєш? У тебе все добре? Я сьогодні вранці прокинулася, не зрозумію, що не так, щось мене турбує. Потім зрозуміла – ти мені три дні не дзвонила! Мамо, у тебе нічого не сталося? Ти як себе почуваєш? Я за тобою дуже скучила. А ти знаєш, у мене для тебе новини. Хотіла пізніше розповісти, але не можу терпіти. Мамо, у нас з Ігорем буде дитина! Ти уявляєш, ти скоро будеш бабусею! А ще Ігоря по роботі переводять до нашого міста. Тож будемо жити поруч, я така рада, мамо. А ти?

Наступного ранку у двері несподівано подзвонили. Софія Михайлівна тихо підійшла, навіть у вічко не стала дивитись. Думала подзвонять і підуть. Але ні, голоси сусідів почула, про неї говорили.

– Щось Софію нашу вже котрий день не бачити, може поїхала куди? – Баби Наді голос, сусідки навпроти.

– Та не знаю, не казала, що збирається. Занедужала може?

– Тетяна сусідка праворуч, голос стурбований, – А раптом щось?

– Так дзвони їй ще, постукай, може дзвінок не працює. А дочці її телефон знає хто?

– Баба Надя стала випитувати, – Ти дзвони, дзиони Таня! Софія наша жінка добра, завжди людям допомагає. Але самотня, а це ж знаєш, як буває! Так що давай, дзвони, та треба дочки телефон шукати, а то може й двері ламати доведеться.

Софії стало незручно, та й жінки налаштовані дуже рішуче. Вона відкрила, вдала, що спала,

– Ой, баба Надя, Тетяно, доброго ранку, спала, не почула відразу. З вечора заснути не могла, чаю з м’ятою та медом напилась і ніяк не прокинуся. Щось трапилося?

– Та слава Богу нічого поки що, розхвилювала ти нас, – відразу посміхнулася бабуся Надя. Заходь хоч чайку поп’ємо, а то ось дзвонимо, стукаємо, не зрозуміємо, де наша Софія, куди поділася? Занепокоїлися ми про тебе з Тетяною. Ти ж у нас як сонечко, усміхнена! Бракує нам тебе!

-Зайду, баба Надя, пізніше зайду обов’язково, – Софія Михайлівна двері зачинила, чує – тепер телефон дзвонить, треба ж це сестра Юлія.

-Софія, привіт, а ти мені наснилася сьогодні! Ти вибач, я тебе давно до себе закликати хочу, та все справи, метушня якась. Може сьогодні прийдеш у гості, годині о сьомій? Приходь, побалакаємо як раніше, гаразд? Зможеш? Ну все, я на тебе чекаю, домовилися.

Софія Михайлівна посміхнулася, ну треба ж. Тільки вона вирішила нікому не нав’язуватися, сховатися, навіть трохи образилася, як усім раптом вона знадобилася.

А по обіді ще один номер висвітлився, незнайомий. Спочатку Софія Михайлівна брати не хотіла, швидше за все, це аферисти якісь. Але хтось був дуже наполегливий, і на третій дзвінок вона все ж таки відповіла. Чоловічий голос, ніби знайомий. Ґ

-Софіє Михайлівно, добрий день, ви вибачте, це Андрій Іванович. Пам’ятаєте ви з Поліною Ігорівною та Валентиною Василівною у парку гуляли, а потім і я до вас приєднався? Мене жінки делегували вам зателефонувати. Запитати, чому ви останнім часом у парк не приходите?

А якщо чесно, ніхто мене й не делегував, це я сам у Поліни Ігорівни ваш номер випросив, ви вже пробачте. Ви здорові, Софіє Михайлівно, може вам потрібна допомога, так я можу, якщо треба,  і в магазин і куди треба. А якщо у вас все гаразд, приходьте завтра. Говорять завтра буде сонце. Похолодає, але без дощу, я чекатиму вас на головній алеї о першій годині дня. Ви прийдете, Софіє Михайлівно?

І вона погодилася: – Прийду, Андрію Івановичу.

Потім Софія Михайлівна глянула на себе в дзеркало і подумала, що настав час знову волосся пофарбувати, а то сивина полізла.

І десь помада лежала, Юлі подарунок. І взагалі вистачить вдома сидіти, тим більше, що завтра обіцяли гарну погоду!

Іноді корисно трохи помовчати, щоб тебе почули і ненадовго зникнути, щоб нарешті тебе помітили…