У моєму житті трапилося так, що наша зовсім молода сім’я припинила своє існування. Хоча ми з колишнім чоловіком сходилися у свідомому віці – обом було за тридцять – він все ж таки не витримав сімейного життя і пішов. Але на цьому нічого не скінчилося.

Ми були непоганою парою, було розуміння, повага, любов. Але перепоною став вік. І я, і Денис хотіли дитину, але лікар у консультації попередила мене:

– Виношування може бути з ускладненнями, у вас не найкращі аналізи. Причому планувати я б рекомендувала якнайшвидше. З кожним роком ризик патології збільшуватиметься.

У результаті ми наважилися на дитину, поки є здоров’я та сили. Виношування справді проходила важко. З другого триместру я фактично переїхала жити у ванну, мене завжди нудило, все боліло. Я постійно плакала та від усього дратувалась.

У такому стані я проґавила зміни у стані мого чоловіка. Денис вже тоді сумнівався, але ще терпів.

Не знаю, може, він був не готовий до сім’ї, може, не любив мене по-справжньому, але не витримав і пішов. Не минуло й пів року після появи дитини. Якщо чесно, я настільки погано себе почувала – недосипання, здоров’я, що похитнулося, – що навіть не сумувала сильно за чоловіком. Було не до того.

Після того, як Денис пішов мені почали допомагати рідні. Насамперед, як не дивно, свекруха. Думаю, вона мене пошкодувала та й за сина їй було соромно. Так що до першого року життя малюка я нарешті оговталася. І давно було треба! Адже в тій метушні я й не подумала про аліменти, хоч суд призначив фіксовану суму.

Дениса я швидко відпустила серцем. Мені нічого від нього більше не потрібно було, окрім порядності. Зробив дитину – дбай про неї, розсудила я. Поки що мені не світив вихід на роботу, але жити на одну допомогу було страшно, хоча нам і вистачало на все – батьки допомагали. Та й взагалі, я мала повне право подати до суду на заборгованість з аліментів!

Однак Денис, коли я йому зателефонувала, пробубонів мені в слухавку, що не треба подавати, він буде допомагати. Я здивувалася і запитала, якого біса він жодного разу не перерахував мені грошей за ці пів року. Колишній пообіцяв, що негайно переведе. Я завершила виклик, а за кілька хвилин висвітлилося повідомлення.

Він перевів мені три тисячі гривень. Мабуть, у його розумінні дитина пів року могла жити на ці гроші. Мені стало смішно, потім сумно, а потім я розлютилася. Я знала, що Денис вже встиг знайти нову дівчину, а може й одружився. А про дитину наче й думати забув. На тобі, синку, три тисячі. Їж, одягайся і не хворій.

Тож буквально минулого тижня я запросила свою маму посидіти з малюком, а сама вирушила до суду. А там зустріла свекруха – вже не знаю, по яких справах вона там була. Мені було сумно говорити цій милій жінці про мету мого візиту, але й обманювати її не хотілося. Тож я чесно розповіла, що подаю на Дениса до суду.

Свекруха зітхала, пообіцяла, що надере вуха своєму недолугому синові, і на цьому ми розійшлися. Але не встигла я дочекатися своєї черги, як пролунав дзвінок. Абонент Денис. Я взяла слухавку, і чийсь верескливий голос мало не оглушив мене.

– Ти що собі уявила? – кричали у трубку. – Жебрачка! Навіщо народжувала, якщо забезпечити дитину не можеш? Ганьба! Віддай дитину батьку і я сама її виховувати буду!

Я злякалася. Нічого собі, ото подружку він знайшов! Хамка продовжувала крити мене матюком. Я навіть слова вставити не встигала до її шаленого монологу. Десь на задньому фоні щось невиразно мекав мій колишній чоловік.

– Він і так годує і тебе, і шмаркача твого! Тож не смій сюди дзвонити! – виклик завершився. На мене, здається, дивилася вся черга в коридорі судової будівлі.

Треба було записати цю розмову, та я була приголомшена. Мені просто цікаво, що думають такі люди? Яким чином колишній годував сім’ю – трьома тисячами гривень за пів року? Очевидно, процес буде важким. Але ж я готова! Дитину ображати не дам.

КІНЕЦЬ.